Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Мені треба кров улляти! – замість радості попросила вона Дениса: дуже боялася зостатися без зубів…
– А ми… Як подзвонили про дитину, то ми з Максимом майже сутки відгуляли! Я ж виніс хлопцям на роботу могорич. Не зміг відразу ж приїхати, вибач…
Кров Наталці привезли на третій день.
– Ну що, курити не хочеться? – сміялася до неї медсестра, як після крапельниці тулила вату до руки.
– А то чому?
– Бо здавали тобі кров чоловіки, а вони ж усі поголовно п’ють і курять!
А вночі, після переливання крові, у Наталки від молока сперло груди…
Жінки в палаті спали, а вона одна лежала й плакала.
Як уже не мала сил терпіти, вийшла Наталка із палати й почала ходити темним коридором – чекала ранку.
– А чого це ти тут бродиш? – там її й зустріла санітарка. – Чого не лягаєш спати?
– Мене болить!..
– Де болить?
– Ось, – і Наталка показала на пазуху. – Ой, тьотю, як же мене дуже болить!..
– А як твоє прізвище? – спитала жінка.
Тієї ночі Наталка вперше побачила свою дочку, притулила її до себе, нагодувала молоком. Назвала Зойкою.
– А що, хіба у Наталки є у грудях молоко? – дивувалася вранці медсестра, коли їй сказали, що дитину треба нести на годування матері. – Я ж думала, що… Там стільки крові витекло! Ви б бачили…
Але тепер, коли несли годувати усім мамкам у пологовому відділенні дітей, то несли й Наталці її дитину. Як вона раділа!
Кожна породілля сідала і примощувала для годування дитину в пелену. Наталка ж мусила годувати дитя лежачи, бо була порізана, боліло…
Перші дні Наталку мила медсестра. Вона заходила із чайником у палату і лила теплу воду; а потім брала в руки квача із зеленкою – мастила ним по рані.
Коли ж Наталка стала на ноги впевнено, два чи й три рази на день мала сама собі робити ту процедуру.
У темному туалеті пологового відділення, в кутку стояла висока руда залізна бочка із водою, що була аж чорна від марганцю. Породіллі ставали над кахельною підлогою і давали собі раду…
Коли Наталка вперше торкнулася рукою до рани, під пальцями почула грубий рубець, гострі кінці ниток – і дуже збридилась.
Як приходив час Наталці виписуватися із пологового будинку, – а вона вже рахувала дні! – була субота, небо спохмурніло, і здійнявся сильний вітер.
– Треба почекати до понеділка. У вихідний день тебе ніхто не випише.
– Ще два дні!.. – із відчаєм простогнала Наталка. – Я тут збожеволію!
– Випишемо зараз, без огляду, можуть бути проблеми. Але якщо дуже хочеш…
– Я буду проситися.
– Тоді поміряй температуру, – сказала медсестра і дала до рук Наталці ртутний градусник.
Як же того градусника боялися всі жінки-породіллі!
– Дівчата, – розказувала якось одна, що тільки-но повернулася «із крісла». – Їй-бо, аборт легше робити! Де в мене ця температура взялася? Щоб я була знала, що так буде боліти, краще б нікому й не зізнавалася – випила б собі тихо аспірин, і все.
– А чому? – запитала Наталка.
Жінка тільки пхикнула:
– Уяви: вилазиш ти на крісло, тобі у тіло встромляють ножа і по живому ріжуть! А ти ще й щойно після пологів… Кров тоді ллється, як із свині, а ти й крикнути не смієш!
Жінка скрутилася на ліжку калачиком, підібрала під себе ноги й заскавуліла від болю.
Через те Наталка й раділа, що температури у неї не було.
Аж тут, як поміряла, набігло тридцять сім ще й п’ять…
– Тебе з такою температурою додому точно не відпустять, треба буде ще в палаті посидіти, – поспівчувала сусідка по ліжку.
– Ні, я вже не можу… – буркнула їй у відповідь Наталка.
– Із цим не жартуй, всяке може бути. Може, і випишуть, але з собою дадуть якісь таблетки.
– Мабуть, так…
І як понесла Наталка на вахту градусник, таки зізналася медсестрі, що має підвищену температуру, але жінка в той час була чимось пильно зайнята й не розчула слів, просто кивнула головою. Наталка й зраділа.
