Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– А тебе коли привезли? Тільки що? – жінка хотіла встати. – Так хочеться води… Якщо привезли тільки що, то ще буде довго боліти!
– А-а-а-а!.. – стогнала Наталка.
– Трохи потерпи, зараз відпустить!
І тут в палату влетів Казанцев – лікар, якому Наталчин свекор завіз «могоричу».
– Що? Приїхала?! – недобре подивився на Наталку. – Чого так довго сиділа вдома?! А тепер будеш мені концерти показувати?!
І Наталка злякалася, міцно закусила губи. Бо ще місяць тому Казанський заїжджав до них додому, Наталка тоді драглювала абрикоси. Свекор поніс до машини лікаря важенну торбу, а той на прощання сказав, щоб Наталка за тиждень лягала в його палату: там аж до часу пологів буде під його особистим наглядом.
Але вона дуже не хотіла тоді лягати до лікарні, бо надворі було літо в розпалі, і їй зовсім неважко було носити свій живіт.
– В лікарні лежать хворі, – сказала тоді Наталці мати, – а ти ж здорова! Не треба тобі тієї лікарні, ще наперед злякаєшся. Або понаколюють усіляких ліків, ще зіпсують здоров’я.
І Наталка не послухала Казанцева, не лягла…
– Як не розродишся тепер, то я з тобою довго сидіти не буду! Вранці своє чергування здам і піду! – Казанцев сердито гримнув за собою дверима.
– А чого це він такий сердитий? – здивувалася Таня.
– Та… я не лягла в лікарню… – Наталка віддихувалася від болю.
– А, зрозуміло… То ти по блату?
І тут Наталку скрутило знову, та ще й так сильно, що ледве встигла добігти до умивальника в кутку палати й вхопитися за його краї. Наталка бекала під краном так, як колись при місячних. «Оце які місячні, так і родити будеш», – казала її мати.
А місячні у Наталки таки були болючі. Від страшного болю вона стогнала, качалася по землі, билася головою об стіну і підтягувала ноги аж під шию – так боліло. Наталка жменями тоді пила анальгін з димедролом і аж потім засинала.
І зараз було так само. Тільки тепер вона була вагітна, мала великий живіт і готувалась народити.
Та ніч рухалася своїм шляхом, а Наталка ходила по лікарняному коридору туди й сюди, трималася руками за холодні стіни. І від доторку до них ставало легше, бо спати вже більше не могла.
Новий приступ болю… Біля таблички «медсестринський пост» вона впала на підлогу коліньми і тісно притулилася лобом до стола.
– Ой, мені дуже болить! – молила Наталка чергову медсестру.
А та у цей час із кимось говорила по телефону й навіть не повернулася на крик. За довгі роки звикла?
– Болить! Мені дуже болить! – просилася Наталка, стоячи перед медсестрою навколішки.
– Почекай… – сказала та комусь у трубку й нарешті подивилась на Наталку. – Ти мені тут не кричи, а йди собі в палату й ляж. – А тоді знову в трубку: – Здуріти можна із цими ненормальними! Я на такій роботі ніякої пенсії не дочекаюсь, одні нерви!
– Не мо-о-о-жу! – стогнала Наталка. – Болить… ду-у-уже!
– Що, гукати лікаря?
І ще раз лягала Наталка на кушетку… А лікар Казанцев провів їй огляд…
– Та тут тільки на два пальці й відкрилося! – сказав після всього невдоволено, потираючи сонні очі. – Йди в палату і лягай, ще не час. І не треба мені тут кричати на всю лікарню, втямила? Терпи!
Наталка дуже старалася терпіти. Пішла в свою палату й або тулилася головою до холодної стіни, або билася лобом об стіну, але з ліжка вже не сходила. А ще кусала губи – до крові, й дужче, ще дужче билася головою об стіну – гуп, гуп, гуп…
– От чорт!.. – почула Наталка у проміжках між болем. – Задерлася клейонка, і на матрац ось крові натекло!
Повернула голову вбік і побачила, як розпатлана Таня тягнула з-під себе заюшене кров’ю біле простирадло й жовту зіжмакану клейонку.
Під Наталкою теж була така, тільки ще без крові, – вся в зеленці, жовта й бридка підстилка.
Вона вже марила у короткому напівсні, як раптом почула:
– О, Танько, привіт!
Наталка розімкнула повіки і побачила, що в палату увійшла нова породілля – молода чорнява жіночка із великим круглим животом.
– Привіт! – зраділа Таня. – Людка? Ти що, уже з третім?!
– Так вийшло! – чомусь простогнала новенька. – А це хто з тобою?
– Та, одна моя знайома, ще з дитинства – разом у таборі були. Уяви, вже три години лупиться головою об стіну!
