Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Буде дівчинка! – «наворожив» Денис.
По дорозі у Наталки вже нічого й не боліло. Та чи й боліло до того – вона була не певна: просто налякалась? Але повертатися додому було запізно.
Зайшли у лікарняний передпокій.
– Ну що, Наталко, передаю тебе в турботливі й надійні руки лікарів. А мені… Ми тепер поїдемо додому: батько цілий день крутив руля, йому треба відпочити, – сказав Денис. – Ти тут тримайся, а я приїду рано-вранці.
– Гаразд, їдь, – дозволила йому Наталка. Почувалася звичайно і навіть рада була, що ось-ось стане мамою.
Денис вийшов в одні двері, а в інші зайшла медсестра.
– Чого сидиш? – оглянула вона з ніг до голови Наталку. – Скидай із себе одяг, – і знову вийшла.
Коли повернулася, Наталка стояла зовсім гола, її тіло били дрижаки.
– А це чого ти стоїш в трусах? – здивувалася медсестра.
– Я… а хіба не можна зостатися хоч в трусах?…
– Як робила дитину, так і родити будеш! Чи ти думала, що попала тут на курорт? О! Тут тебе, дорогенька, так закрутить, що й не до того буде! Скидай швидко, лягай на кушетку і розсувай ноги!
– Для чого? – боязко роззиралася Наталка по кімнаті.
– Буду клізму ставити!
– Навіщо?
– Щоб… Бо у нас є такі хитрі жінки! Спочатку віднікуються від процедури, а мені тоді прибирай за ними! Зрозуміла?
І Наталка, переборюючи сором, стала коліньми на холодну церату…
– Ну все, а тепер іди он у ті двері, я тебе покличу! – показала медсестра на синю кахляну стіну.
– А вдягнутися можна?
– Нічну сорочку хіба можеш одягнути!
Саме тоді вперше Наталка й відчула свій породільний біль!
Хапаючись руками за холодний кахель, тихо застогнала. Якою ж скривдженою й одинокою вона тепер була! Зовсім сама, довкруж витали неприємні лікарняні запахи, під ногами зчовганий цемент, над головою грушка лампи надто яскраво висвітлювала руді патьоки по вогких і прицвілих стінах, із поламаного бачка із шипінням у безвість текла вода.
Здалося, що минула вічність…
– Все? – нетерпляче заглянула медсестра у напівпрочинені двері. – А тепер гайда бритися! Лягай на койку! – показала на стару кушетку, накриту білим запраним простирадлом.
– Я вже підготувалася… – зізналася Наталка.
– Знаю, як ти там підготувалась! Всі ви до мене приходите готові. А тоді як лікар буде шити, я матиму що слухати! Лягай!
– А нащо шити? – здивувалася Наталка.
– Як це – нащо?! Коли при пологах матимеш розриви, треба буде тіло зшити. Чи ти як думала? О, це тобі не шури-мури! – недобре засміялась.
І на мить здалося, що медсестра їй за щось помстилась…
Після тортур Наталка зайшла до палати і нарешті залишилася там сама.
Лягла на вузьке і таке низеньке ліжко, що пружини аж прогнулися під її вагою до самої підлоги.
Була вже пізня ніч, і Наталка почала куняти. Але сон її скоро перебився: над головою раптом увімкнулася яскрава лампа – і в палату занесли носилки.
Наталка розвернулася до дверей і побачила, як дві жінки у білих халатах, взявшись за краї простирадла, переклали когось на сусіднє ліжко. Почувся стогін. Але медсестри навіть не озирнулися, вони відразу ж вийшли, не вимкнувши за собою світло.
Наталці стало цікаво. Коли ж вона придивилася – від страху й огиди волосся стало сторч – там лежала страшна й розкошлана жінка. Але та, мабуть, не помітила, яке справляла враження, зіперлася ліктями об постіль і посміхнулася до Наталки блідими й покусаними губами.
– Що так приглядаєшся, хіба ти не впізнаєш мене?
– Ні… – Наталка ще раз відчула приступ породільного болю.
– А я тебе відразу ж і впізнала! – розпатлана жінка важко впала на постіль. – Ух, зараза, як же воно болить!
Той біль швидко втишився, і Наталка знову подивилася на свою сусідку.
– Ну? То що? Не впізнаєш? Наталко! Це ж я, Таня! Ми ж колись були з тобою разом у піонерському таборі, хіба не пам’ятаєш?
Наталка знову відчула біль. Вона дивилася на розкуйовджену голову породіллі й усе силкувалася її впізнати.
І таки впізнала:
– Пам’ятаю…
– О! Це ж я тільки що народила! Дівчинку!
– Ой, як мене болить… – засичала Наталка й
