Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Не хочу я в палату! – плакала Наталка. – Я вже більше не витримаю! Я умру-у-у-у!
– Ще ніхто на пологах не вмирав! – кричав Казанцев. – Ведіть її назад палату! Швидко!
А в палаті… Ніколи до того вона не знала, як це «лазити по стінах», тепер дізналась…
– Зроблю тобі ще один укол, – прийшла за кілька хвилин тітка Валя. – І давай, дитино, йди на крісло. Зараз, поки того нелюда немає, ти швиденько й народиш – он прийшла моя кума Людмила, вона тобі допоможе, бо без навколоплідних вод дитина може задушитись.
Наталка знову була на кріслі. Вона вже навіть трохи й заспокоїлась.
– Давай, доню, натужуйся, – тепер на Наталку дивилося повне обличчя молодої жінки із синьо підведеними очима. – Давай, рибонько, постарайся скоренько народити. Давай народимо?
– Поки того психа немає. Тужся; ще, ще…
– Аби тільки не надійшов…
– Щоб ти знала, ми так не одну тебе тут врятували, – казала до Наталки тітка Валя, озираючись на двері. – Тільки тиждень тому був би замордував молоденьку первородку. Та ми із Людою його випередили.
– Набирай повітря, видихай! Дихай гарно!
І раптом щось дивне сталося: тіло наче само відповіло на Людмилине прохання, воно глухо застогнало, спружинило, розтягнулося… І біль почав потроху відступати: немов у воді розчинялось молоко. Наталка навіть посміхнулась, відчувши до себе м’яку турботу.
Але…
– Що?! Це хто дозволив?! – раптом почула вона над собою різкий окрик.
– Тут… Валерію Леонідовичу… – виправдовувалася жінка із синіми очима.
– Це моя породілля! Я спеціально додому не йшов, сидів заради неї у лікарні!
– А-а-а-а! – закричала від страху Наталка, бо так той голос був схожий на голос її батька, коли той звірів, і очі були такі ж самісінькі… – Тьотю, допоможіть мені! Ріднесенька!!! – хапала вона жінку із синіми тінями за руки.
– Яка вона тобі тьотя?! Це Людмила Андріївна! – кричав Казанцев. – Зараз тобі допоможу я!!!
– Аа-а-а-а-а!!!!! Вийдіть!!!!
– Закрий рота!!!
– Не треба, вона вже зараз сама народить, – почула Наталка тривогу в голосі тітки Валі.
Та враз гострий скальпель полоснув по тілу. І в ту ж мить із нього вихлюпнулося щось велике і вертке.
Наталка втомлено повернула голову набік і у напівмаренні побачила, як Людмила понесла у руках її дитя. Сиве слизьке тільце видалося Наталці дуже дивним. Не таке вона бачила в індійських фільмах…
«Дитина ж має бути рожева, – подумала Наталка. – А що як воно неживе?…»
У той час Наталку всі покинули.
І вона лежала в кріслі сама-одна, тільки холодні дрижаки чомусь рясно трусили до решти виснажене тіло.
А ще Наталка відчувала, як у прочинену кватирку нічним метеликом впурхнула тривога і почала кружляти по пологовій кімнаті: її дитя чомусь не плакало!
Потім захлюпала вода у крані – і нарешті почулося тихе кректання.
Вода бігла, бігла…
А Наталка відчула, як за водою вибігає із тіла життя. Їй геть не було страшно, навпаки – стало добре й легко. Як не було ще в житті ніколи.
Бо страшний біль минув.
Натомість накочувалась непереборна млість.
Ось світло від вікна порожевіло, почало заверчуватися у спіраль, по стелі закрутились рожеві кола, ледь видимий золотавий туманець став огортати все довкола. Почувся тихий шелест, а потім неймовірно дивний свист – немов співали тисячі пташок.
А потім у кімнаті з’явилась бабуня Зойка. У довгій білій сорочці, з вільно розпущеним сивим волоссям. Вона немов пливла у повітрі, обличчя не було видно.
«Цього не може бути, – подумала Наталка. – Я ж усе добре пам’ятаю! Бабуня давно померла…»
Бабуня опустилася додолу, стала ногами на підлогу, і Наталка помітила, що ноги у неї босі.
– А я щойно народила дитину, – якомога тихіше сказала їй Наталка. – Знаєте?
Бабуся заперечливо похитала головою, і тут Наталка побачила обличчя.
«Немов у Діви Марії на іконі! Але очі сірі, таки бабунині…»
– Ви не можете говорити? – зашепотіла Наталка. – Але як добре, що ви прийшли… Я знаю, ви померли…
І враз здогадалася!
– То це ви по мене прийшли? Я помираю?…
Цього разу бабуся похитала головою ствердно.
Наталка розгублено розглянулась по кімнаті, але нічого не змогла побачити, бо геть усе чисто вкривав золотавий туман.
Пташиний
