Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Зачекайте… – прошепотіла Наталка. – Я ж іще не бачила свою дитину. Можна я на неї подивлюсь?
Бабуся посміхнулась, склала руки на грудях, заплющила очі…
– Хто в мене народився?!! – напруживши всі сили, якомога голосніше спробувала крикнути Наталка, невидющими очима шукаючи лікарів. – Ви мене чуєте?!!! Кого я народила?!
– У тебе дівчинка! – відповіла їй тітка Валя.
А потім…
– Господи!!! Йдіть сюди! Вона ж спливає кров’ю! – із тривогою скрикнула Людмила.
«Краще б я не питала про дитину… – марила Наталка. – Тоді б вони мене залишили у спокої… А куди ж це поділася моя бабуня?»
– Та тут витекло зо три літри крові!!! – кричала до Казанцева тітка Валя. – Я біжу по лід!
– Ставте крапельницю!!! – кричав Казанцев. – Мені не треба псувати статистики!
Дитину відразу ж понесли геть, так і не показавши її Наталці. Але вона про те й не турбувалась, тепер лежала й блаженно посміхалася: вона жива, а ще – щойно бачила бабуню, і ніхто не терзав тіла, нарешті нічого не боліло.
Та коли на живіт упав холодний лід й до руки присмокталася крапельниця, Наталка знову побачила білі стіни, перекривлене від тривоги обличчя над собою, почула ненависний голос:
– Розсунь ноги! Чуєш?! Ти мене чуєш?!! – кричав Казанцев.
– Ні!!! – заплакала Наталка. – Ні! Я не хочу!
– Зараз я тебе зашию, ще трохи мусиш потерпіти!
– Ні!!!!! – стогнала Наталка. – Ні, не треба…
Але голка уже рвала її тіло, і той біль теж був новим – твердим і холодним.
– Не можу… – шепотіла Наталка пошерхлими губами й хотіла б умерти. Але тіло, наперекір її бажанню, жило далі. – Не можу… Вже не можу більше… Помираю…
– Не можеш?! А кричати тут змогла?! А всім нерви виїсти ти можеш?! Зараз я тебе заштопаю, а тоді можеш помирати!!!
Коли всі покинули Наталку, порвану й понівечену, в родильній кімнаті саму, вона лежала на холодному столі, хоч і боліло їй все тіло і трясло в нестерпних дрижаках, хотілося одного – спати.
Тільки ж…
– Не спи!!! – витягував Наталку із солодкого марення голос чужої жінки. – Не можна спати!!! – різко кричала медсестра над головою. – Як оце зараз заснеш, то вже ніколи й не прокинешся! Можеш кров’ю стекти! Я коло тебе сидіти тут не буду!!! Я зараз піду, але ти знай, щоб не спала!!! Чула?!! Бо помреш!!!
Враз блискавкою промайнула думка: а я ж таки ще не побачила своєї дитини! Я не тримала дитини на руках! Не поцілувала…
І хоч спати Наталці хотілося тоді більше від життя, але мусила вона жити.
У палату Наталку, як і Таню колись, занесли у простирадлі й обережно поклали на залізне ліжко.
Під спину санітарка застелила церату, а межи ніг дала пелюшку.
– Вставати сама не смій! – сказала вона Наталці. – Якщо щось схочеш, то кажи дівчатам, нехай мене гукають.
На ліжку Наталка пролежала майже добу.
А в пологовому відділенні почали саме труїти блощиць.
– Ну, дівчата, переходимо на перший поверх! – зайшла в палату медсестра. – Всі берете зараз же постелі і йдете вниз, а ти, – звернулась до Наталки, – ще тут лежи, бо не транспортабельна!
І вона залишилась сама. Білі стіни, сині кахлі умивальника, відлуння далеких кроків. Але потім, хоч і ходив світ ходором, і в голові шуміла невідома річка, таки не витримала, встала на ноги й, тримаючись руками за стіну, вийшла із палати і пішла сама східцями донизу.
– Ти що, здуріла?! – побачила її на коридорі медсестра. – Тобі ж не можна ще ходити! Ти ж сама ще не можеш!
Наступного дня до Наталки навідався Казанцев, помацав її живіт, пощупав пульс.
– Дзвони своїм родичам, аби шукали для тебе кров! – сказав. – Бо як не уллють тобі зараз, то будеш тоді мати проблеми: зуби випадуть і посипляться кістки.
Аж тоді прийшов Денис…
Наталка лежала на ліжку й не могла підвестися від безсилля.
Через прочинене вікно Денис просунув для Наталки великий букет білих троянд, таких, як і в день їхнього весілля. Бо це й був той самий день, минало рівно рік…
– О! Яка ти тепер стала! – сміявся Денис і дивився на її плаский живіт.
А вона від