Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Ми дивилися їм услід… Повернулися дуже рано… Джонкінд усе ще тремтів.

* * *

Ми з Джонкіндом були на верхній дорозі, на «Willow Walk», на тій самій, що вела до коледжу, коли зустріли віз, великий фургон, з трьома кіньми… Це були вантажники…

Щоб об'їхати крутий спуск, вони прямували через сади й вивозили речі… Цього разу забрали геть усе, вимели під мітлу… Ми зазирнули всередину фургона, фіранки було піднято… Два ліжка служниць, одна шафа, маленька скриня для посуду, триколісний велосипед старого телепня… і ще купа мотлоху… Вони, напевне, спустошили горище! Повністю весь будинок! Здається, не залишилося більше нічого!.. Вони вивозили навіть пляшки, було чутно, як ті перекочуються в глибині ящика… Судячи з усього, залишилося не дуже багато…

Я всерйоз почав побоюватися за мою одежину та черевики! Якщо вже вони зважилися на такий грабіж, то слід бути готовим до всього!.. Це вже насправді «повний розпродаж»! Я кинувся щодуху, аби подивитися, що залишилось! До того ж уже був обідній час… Стіл було накрито врочисто… Найкращими наборами… Тарілки у квіточках, кришталь!.. У голій кімнаті ця пишнота особливо впадала у вічі!..

Картопля в олії, артишоки в оцті, заспиртовані вишні, соковитий пиріг, шинка… Загалом, повний достаток, і на довершення всього — розсипи квітів просто на скатертині, між чашками! Це ж треба! Такого я не очікував!

Я застиг спантеличений!.. Стояв разом з Джонкіндом перед цими дивами!.. ні він, ні вона не спускалися… Ми обидва зголодніли. Скуштували спершу всього потроху… а потім зважилися, схопили… накинулися… Залізли в тарелі пальцями… головне почати… і це було чудово! Джонкінд буквально качався від задоволення, був щасливий, як король… Ми навіть трохи залишили… Ніхто так і не спустився.

Утамувавши голод, ми пішли в сад… Саме час справити нужду… Я озирнувся навсібіч… Пустка, непроглядна темрява… ні душі… Все-таки це було дивно!.. Угорі, на фасаді, я помітив світло… в кімнаті старого… Він, мабуть, замкнувся… Я сказав собі, що нічого гаяти час, мені набридла ця невизначеність… Оскільки квиточок я вже мав, то вирішив складати валізу… Завтра вранці я здимію з першим же потягом о 7:30… Ха! Ось так! Виставу закінчено! Я ніколи не любив прощань…

Водночас… мені хотілося б дістати ще трохи грошей, один-два шилінги, щоб купити собі «ginger beer»[43], це приємно в дорозі… Для початку я поклав спати ідіота, щоб він дав мені спокій… Я його трохи поколисав, від цього він зазвичай заспокоювався… і легко засинав… Але цього вечора він був збуджений усіма несподіванками дня й ні на мить не заплющував очей… Я марно робив йому «го! го!»… Він шаленів, стрибав, бешкетував у своїй клітці. Гарчав, як справжній звір! Попри свою недоумкуватість, він таки розумів незвичність ситуації… Він боявся, що я просто кину його в темряві ночі… Він вередував! Не міг стримати свого страху… дідько б його ухопив!

Дортуар був справді великий… Він займав величезну площу… Ми залишилися тут лише вдвох, а раніше нас було дванадцять, навіть чотирнадцять…

Я зібрав свої чотири пари шкарпеток, знайшов носові хустинки та склав усю свою жалюгідну білизну, тепер від неї залишилося саме лахміття і діри… Мене знову доведеться десь прилаштовувати… Знову почнуться крики!.. Нічого не скажеш, приваблива перспектива!.. А ще мене будуть виховувати… Майбутнє — це не жарти… Коли я раптом знову подумав про Пасаж, по тілу у мене пробігли огидні мурашки!..

Відтоді як я поїхав, минуло вже вісім місяців… Що відбулося з ними усіма там, під скляним дахом?.. Не сумніваюся! Вони зробилися ще більшими йолопами!.. Ще докучливішими!.. Цих пінчерів з Рочестера я ніколи більше не побачу! Крізь велику гільйотину вікна я ще раз кинув погляд на широку панораму… Погода була ясна, ідеальна… Добре було видно всі сходи, освітлені доки… вогні кораблів, що маневрують… барви вигравали… ніби світляки, які шукають один одного серед пітьми… Звідси я бачив, як вирушало безліч кораблів з пасажирами… вітрила, дим… Вони були вже казна-де… по той бік… у Канаді… А деякі в Австралії… розгорнувши вітрила… Полювали на китів… Я ніколи цього більше не побачу… Я повернуся в Пасаж… на вулицю Рішельє, вулицю Меюль… Дивитимусь, як батько хрустить комірцем… А мати волочить свою ногу… Я шукатиму роботу… Розмовлятиму, пояснюватиму, що і як! Знову буду зморений, як щур… Вони чекали на мене, знемагаючи від цікавости… Я мав пробитися… Мене вже заздалегідь нудило від усього цього…

У кімнаті стало зовсім темно, я задув світильник… Розтягся на ліжку просто в одязі, щоб відпочити… Так і заснув… Я сказав собі: «Малий, дивись, не знімай своїх лахів… Ти зможеш звалити звідси, як тільки розвидниться…» Мені більше тут нічого було ловити… всі мої речі було зібрано… Я прихопив навіть рушники… Джонкінд нарешті заснув… Я чув, як він хропе. Я не збирався ні з ким прощатися!.. Тихцем собі — і геть!.. Я хотів уникнути будь-яких виявів почуттів!.. Я задрімав!.. Потроху заспокоївся… І раптом почув скрип дверей… Мені кров ударила в голову!.. Я сказав собі: «Ось тобі й маєш! Малий! Двадцять проти одного, що це прощання! Ти все-таки влип, мій голубе!..»

Я почув легкі кроки… шелест… це вона! Дихання! Ну й щастить же мені! Дременути я вже не зможу!.. вона без зволікання кинулася просто до мене на ліжко! Ось так!.. Я був приголомшений, розпростертий, розчавлений, приплюснутий під її ласками… Я був знищений, мене більше не існувало… Залишалася лише вона, вся ця маса, яка навалилася на мене… все стало липким… Моя макітра була затиснута, я задихався… протестував… благав… Але я боявся кричати надто гучно… Старий міг почути!.. Я смикався… Хотів звільнитися знизу!.. корчився… вигинався дугою! Повзав під власними уламками… І знову був розпластаний, оглушений, аж у голові загуло… Ціла лавина ніжностей… На мене впали шалені поцілунки, сильні ривки, вона лизала мене… Моє обличчя було все в компоті… Я більше не міг знайти отворів, щоб дихати… «Фердінане! Фердінане!..» — благально повторювала вона… Й ридала мені прямо у вухо… Вона була в нестямі… Я запхав їй у горлянку весь язик, аби вона так не горлала… Стариган точно зараз же вистрибне зі свого ліжка!.. Я панічно боявся рогоносців… Серед них трапляються моторошні типи…

Я намагався втамувати її душевний біль, хотів, щоб вона трохи стримувалася… Обережно навмання я обмацував