Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Вогонь яскравий і сильний… тріщав на всю кімнату!.. Цього старого шкарбана було добре видно! Був весь освітлений!.. З його вигляду не скажеш, що йому було нудно… у нього був ковпачок… на членові… А! Падло! Член хитнувся, ковпачок зісковзнув і впав… Він зловив його й знову начепив на голівку… Він зовсім не такий похмурий, як на уроках… Розважається собі наодинці… Розмахує своїм членом, немов більбоке[40]. Великим! Колосальним!

Його ковпачок знову падає… Намагається його вхопити… Промахується, сміється… Він не розізлився… Накидка падає також… Він усе знову піднімає… Відригує, зітхає… Ненадовго залишає свою іграшку вбік… Наливає собі якогось напою… Повільно цмулить… Ага! Ось де віскі! Перед ним на підлозі стоять аж дві пляшки… І ще два сифони… Під рукою… ще й слоїк джему, повний!.. Він запхав туди велику ложку… Підніс до рота… Весь заляпався… жере!.. Потім знову взявся за більбоке… Спорожнив ще одну склянку… Шнурок від накидки випав з рук і заплутався навколо коліщатка крісла… Він потяг за нього, ще більше заплутав… щось крекнув… він був задоволений… Не може вивільнити свої руки… Він виявився зв'язаним… Захихотів, брудний покидьок… Годі!.. Я зліз… Тихцем узяв стілець… Прослизнув у коридор… Ніхто й не ворухнувся… Я стрибнув у постіль!..

* * *

Сяк-так дотягли до пасхальних вакацій… Були страшенні обмеження… на їжу… на свічки… на опалення… Протягом останніх тижнів хлопці, ті п'ятеро, що залишилися, не слухали вже нікого… Робили що хотіли… Старий навіть не проводив уроків… Залишався просто в себе… або їхав сам на своєму триколісному велосипеді… на тривалі екскурсії.

З'явилася нова покоївка… Вона протрималася лише тиждень… Хлопчаки були просто нестерпні, їх годі було зносити, вони перевернули догори дриґом усю кухню… Погодинна прислуга заміняла покоївку, але лише вранці. Нора допомагала їй прибирати в кімнатах та мити посуд… Для цього вона одягала рукавички… Ховала своє чудове волосся під вишитою хусткою, з якої робила своєрідний тюрбан…

По обіді я прогулювався з недоумком, тепер я займався ним сам. Нора більше не могла ходити, вони мала готувати їжу… Вона не казала нам, куди йти… Вирішував я сам… Ми гуляли скільки хотіли… Обійшли всі вулиці, набережні, тротуари. Я роззирався, виглядаючи своє дівчисько, з яким хотів зустрітися. Ні її, ні візка ніде в місті більше не було видно… Ні в порту, ні на базарі… ні біля нових казарм… Ніде…

Тяглися тихі години прогулянок. Джонкінд був досить слухняним… Лише не варто було його хвилювати… Його годі було втримати, наприклад, коли нам траплялися військові, фанфари, гучна музика… Навколо Чатема їх було повно… і моряків також… Повертаючись з навчань, вони виводили вигадливі мелодії, якісь войовничі ріґодони[41], Джонкінд від того просто чманів… Він кидався в стрій, як дротик… Він не міг встояти… Це діяло на нього, як футбол… Мелодія манила його за собою!

Полк за кольором і ритмом добре вирізняється на тлі пейзажу… Військові музики були гранатового кольору… вони різко виділялися на тлі неба… та брунатних стін. Ці шотландці грали рішуче, доладно, сильно, м'язисто… Волинки в цих пелехатих мавп звучали доволі кумедно…

Ми йшли за ними до «бараків», до їхніх наметів у полі… По дорозі ми натрапляли на нові села… За Струдом, ще далі… на протилежному березі іншої річки. Ми поверталися попри школу для дівчаток за вокзалом і чекали, поки вони будуть виходити… Нічого не говорили, просто дивилися, вбирали в себе купу різних візій… Потім знову спускалися до Арсеналу, до спеціального майданчика для тренування футболістів… Вони готувалися до змагань на кубок Нельсона. Вони лупили так сильно, що лускали м'ячі…

Ми поверталися якомога пізніше… Я чекав, коли вже зовсім посутеніє, щоб побачити, як запалюють світло на всіх вулицях, тоді я йшов по High Street, тій, що закінчувалася перед сходами, які вели до нас. Часто вже було після восьмої… Старий чекав нас у коридорі, намагався ні про що не думати й читав газету…

Як тільки ми приходили, всі сідали до столу… Подавала Нора… Мерривін більше не розмовляв… Нікому нічого не казав… життя стало по-справжньому спокійне… Джонкінд якраз до супу починав пускати слину. Його не зупиняли. Витирали лише після їжі.

* * *

Ніхто з вилупків не повернувся після вакацій. У коледжі Meanwell залишалися лише я та Джонкінд. Наша спальня нагадувала пустелю.

Аби заощадити кошти, вони закрили весь поверх. Меблі зникли, їх збули за безцінь, предмет за предметом, спершу стільці, потім столи, дві шафи й навіть ліжко. Окрім двох наших ліжок. Це була повна самоліквідація… Зате з харчами стало ліпше, жодного порівняння!.. Був джем! Навіть у банках — скільки завгодно… Можна було ще раз взяти пудинг… Щодо їжі — повний достаток, повна метаморфоза… Такого я ще не бачив… Нора робила найтяжчу роботу, але не переставала кокетувати. За столом я бачив її дуже привітною, ба навіть радісною.

Старого майже не було видно, він швидко набивав свого кендюха та їхав кудись на своєму триколісному велосипеді. Усі розмови провадив лише Джонкінд, сам один! «No trouble!» Він вивчив ще одне слово «No fear!» Він дуже цим тішився й радів… Від нього тільки й чути було після кожного ковтка: «Ferdinand! No fear!»

На вулиці я не любив, щоб на мене звертали увагу… Копав його кілька разів у дупу… Він мене розумів і давав мені спокій… Як винагороду я підгодовував його корнішонами. У мене був добрий запас, я набивав ними всі кишені… То були його улюблені лакітки. З цією приманкою я міг змусити його йти… за огірочки він був ладен убити…

Наш салон дедалі більше порожнів… Спершу позникав різний дріб'язок… потім рожевий диван, потім вази, врешті й штори… В останні два тижні посеред кімнати залишався лише великий чорний рояль Pleyel…

Мене не дуже вабило додому, адже ми більше не голодували… Про всяк випадок ми брали із собою запаси, спустошували кухню перед тим, як іти на прогулянку. Я тепер нікуди не квапився. Навіть утомлений, я краще почувався на вулиці, вештаючись туди-сюди… Ми перепочивали де доведеться… Останній привал робили біля сходів або на скелях біля дверей нашого саду… засиджувалися з Джонкіндом допізна, мовчки й зачаївшись.

Звідти ми могли добре бачити пароплави, що заходили й виходили з порту… Це нагадувало справжню чарівну гру… вода ряхтіла… лилося світло з ілюмінаторів, що наближалися й віддалялися… Тремтливе сяйво залізниці, що пірнала крізь крихітні арки… Нора, чекаючи на