Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Щоб урізноманітнити звичайний харч, я потроху тягав лакітки у крамарів… Вони вважали мене таким невинним, що їм і на гадку не спадало в чомусь мене запідозрити… Я клеїв із себе дурника й зникав… Я грався у хованки з Джонкіндом за прилавками. Й цупив потроху то ковбасу, то яйце, то те, то се, трохи печива, бананів… так, різні дрібниці… Й жодного разу мене не застукали…
У березні знову задощило, небо стало важким, воно діяло на нерви настільки, що до кінця місяця просто тиснуло на нас… Воно висіло на всьому, на будинках, на деревах, спускалося аж до землі… отак ідеш по ньому весь змоклий, йдеш крізь хмари, в тумані, в якому тонуть, мов у болоті, в каші, в якихось уламках… Просто гидота!
Найдалі ми ходили гуляти за Струдом, за лісами й пагорбами стежка вела до великого господарства, де розводили фазанів. Вони не боялися людей і ходили цілими табунами. Вони порпалися, як кури, на широкому лузі біля величезного шматка вугілля, завбільшки з будинок, встановленого ніби монумент… Він височів над околицями… Далі ми ніколи не ходили… Там дорога кінчалася…
Набережні внизу міста були тим місцем, до якого мене дуже вабило, особливо в суботу, але ввечері я не міг вийти сам… Просити Нору про цю приємність не було сенсу, вона й так проходила там доволі часто… Давати такий гак було небезпечно, особливо для Джонкінда, він перечіплявся об канати, разів з десять він ледь не полетів у воду й не втопився… Тож краще було гуляти нагорі у полі, де всі небезпеки видно здалеку: великі собаки, велосипеди…
Якось, просто так, у пошуках пригод, ми вилізли на інший пагорб, який підіймався до 15-го бастіону… по той бік цвинтаря… На бастіоні щодня вправлялися шотландці, вісімнадцятий полк… Ми бачили, як вони воюють, вони робили це всерйоз… Під супровід жахливих звуків волинок і сурм. Вони так переорювали поле, що грузли в ньому щораз глибше… Загрузали аж по шию… Й невдовзі могли повністю зникнути під землею…
Та на цьому наша прогулянка не скінчилася, ми пішли далі через яр… Просто посеред лугів ми побачили справжнє будівництво… Навколо було безліч робітників! Вони споруджували величезний будинок… Ми зазирнули крізь паркан… Там був напис здоровенними літерами… його неважко було прочитати… Це також мав бути коледж… Чудова ділянка… прегарна місцина між лісом і віллами… ще й лужок для занять спортом, принаймні учетверо більший за наш… Доріжки вже прокладено, насипано… на кожному розі були прапорці… помічено ворота… Загалом усе було готове… Судячи з усього, будівництво йтиме без затримок: уже вигнали три поверхи… Компаньйонів явно не бракувало… Назву написали червоними літерами: «The Hopeful Academy»[38] для хлопчиків будь-якого віку. Ну й сюрприз!..
Нора Мерривін не могла прийти до тями… Вона просто завмерла на місці… Врешті ми притьмом кинулися звідтіля. Вона поспішала розповісти про все своєму куцому бовдурові… Їхні справи були мені до одного місця, але я також розумів, що для них це стало справжньою трагедією!.. Жахливий удар!.. Цілісінький день я не бачив ні його, ні її… Яка годувала Джонкінда за столом після всіх пацанів…
Наступного дня Нора була все ще бліда, геть розгублена… зазвичай така люб'язна, така життєрадісна, стримана, вона жестикулювала майже як старий, була як дерев'яна, вона, напевне, не спала, а тепер не могла всидіти на місці, то схоплювалась, то вибігала нагору сходами… то знову спускалася, щоб переговорити з ним… І знову йшла геть…
Старий залишався нерухомим, він навіть не кліпав, сидів як пень, ніби причмелений. Витріщався поперед себе в порожнечу. Не їв, лише пив каву… Заковтував її цілими горнятками, не зупиняючись… Між ковтками він бив себе в праву долоню лівим кулаком ось так, несамовито… Птап! Птап! Ото й усе…
Десь за два дні він піднявся з нами аж до «шотландців»… Сам хотів переконатися… Облаштування «Hopeful» тривало. Вони вже взялися за доріжки… підстригли лужок для крикету… У них було два майданчики для тенісу і навіть компактний міні-ґольф… До Пасхи все вже мало відкритися, це точно…
Тоді старий пердун заметушився біля паркану… Хотів оглянути все згори… Він був карликом… І погано бачив… Він зазирав крізь шпарини… Ми знайшли драбину… Він на мигах наказав нам іти далі… мовляв, він наздожене нас на нашій ділянці… Невдовзі він повернувся… Але більше не стрибав. Сів біля дружини, впавши у прострацію, перед очима у нього стояли дива «Hopeful Academy».
Я то розумів, що таке конкуренція! Наші хлопчаки і так уже тікали!.. А вони знали лише «Мінвелл»… То що ж тепер?.. Що їх стримає?.. То була повна безвихідь!.. Я не міг зрозуміти, про що саме розмовляли господарі, але тон був похмурий… Щодня ми ходили подивитися, як споруджується ешафот… Вони будували дві стінки для відпрацювання ударів… То був просто розгул розкоші… Старий, роздивляючись усі ці дива, в сум'ятті запхав собі пальці в носа, три зараз… За столом він весь час перебував у прострації. Він уже не бачив перед собою майбутнього… У нього холонув його «gravy»[39]… Він з такою силою тряс вставною щелепою, що вона якось вискочила… Він поклав її на стіл поряд зі своєю тарілкою… Він уже нічого не тямив… Бурмотів собі якісь уривки молитов і думок… Нараз він промовив: «Amen! Amen!» Потім різко підвівся… Й кинувся до дверей. Він піднімався сходами, перестрибуючи чотири сходинки… Тоді схопилися й хлопчаки… Щелепа залишилася на столі. Нора більше не наважувалася ні на кого дивитися… Джонкінд уже посунув уперед, нахилився, стікаючи слиною, й засмоктав щелепу старого… Ще ніколи вони так не сміялися. Потім його змусили її виплюнути.
* * *
З дисципліною було покінчено. Хлопці робили що хотіли… Старий не наважувався нічого їм казати… А Нора й поготів, ні вдома, ні на вулиці… Для ігор нас залишалося лише десятеро, і для того, щоб набрати команду, в четвер збирали пацанву в місті, малих бродячих шмаркачів… Треба було протриматися до Пасхи…
Дні стали значно довші… Аби у моїх батьків не урвався терпець, я писав їм поштівки, вигадував різні дурниці про те, що вже починаю говорити… Усі мене вітали… Майже настала весна… Джонкінд підхопив нежить… і кашляв цілі два тижні… Тож ми вже не наважувалися гуляти з ним дуже далеко. По обіді ми сиділи на фортечному валу біля величних руїн замку, де відлунювали звуки, були печери й
