Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Під час закупів пані Мерривін намагалася пояснити мені написи в крамницях… аби я вчився несамохіть… просто так… без жодної напруги… Я дозволяв їй говорити… Я все дивився на її обличчя, на кутики губ, які мені особливо подобалися… її усмішка… в ній було щось таке миле, викличне… Мені хотілося поцілувати її в те місце… мені це просто пекло… Я йшов позаду… Витріщався на її талію, ледь гойдливі стегна… На базар ми несли здоровенний кошик… Він нагадував колиску… Ми з Джонкіндом тримали його за ручки. Завантажували продуктами на цілий тиждень… Увесь ранок ми займалися різними закупами. Здалеку я запримітив оте дівчисько, Гвендолін. Вона й досі смажила пиріжки, змінила лише капелюшок, на ньому було ще більше квітів… Я відмовився там проходити… Навіть не намагався пояснити, в чому річ… Коли Джонкінд застуджувався, ми залишалися в коледжі, тоді Нора лягала в салоні на софу й заглиблювалася в читання, скрізь були розкидані книжки… Це була делікатна жінка, справжня мрійниця, наш витончений янгол… Вона не бруднила рук, не готувала, не прибирала постелі, не підмітала… Коли я приїхав, там мешкали дві покоївки: Флоссі та Гертруда, на вигляд досить тупі… Як вони туди потрапили? Або через дурість, або через хворобу… Обидві були вже не першої молодости… Я весь час чув, як вони вовтузилися, вони підслуховували на сходах, часом погрожували одна одній мітлами… Але не надто старалися… По закутках було повно бруду…

Флоссі потай покурювала, якось я був заскочив її у садку… В домі нічого не прали, всю білизну везли у місто, в спеціальну пральню, що була бозна-де, ще далі, ніж казарми. У такі дні ми з Джонкіндом не мали відпочинку, ми снувала багато разів з пагорба й на пагорб і тягали здоровенні клумаки… Змагалися, хто більше й швидше винесе нагору… Такий спорт був мені до вподоби… це нагадувало мені дні на Бульварах… Коли злива ставала такою важкою й потужною, що, здавалося, небо падає на дахи і струменить водоспадами, смерчами, шаленими потоками, наші виходи ставали фантастичними подорожами. Ми трималися гуртом, утрьох, аби протистояти струменю… Нора, її форми, груди, литки… Здавалося, що вода тверда, такою потужною була злива, одяг лип до тіла… Просуватися вперед було неможливо… Тим паче підніматися сходами, що вели на нашу скелю… Ми мали звертати до садів… Робили гак попри церкву. Зупинялися перед дзвіницею… під портиком… чекали, коли вщухне злива.

Ідіот тішився дощем… Навмисно виходив з-під даху… Підставляв свою мармизу під струмені води… Широко розтуляв рота… Він ковтав краплі, радів… тремтів, чманів… Пускався в танок по калюжах, стрибав, як несамовитий… Він хотів, щоб ми також танцювали… Так у нього минався напад… Я починав його розуміти… Вгамувати його було важко… Доводилося смикати за мотузок… припинати його до ніжки лавки.

* * *

Я добре знав своїх батьків, номер зі строкатим спортивним комплектом не пройде, я тішився наперед… Відповідь надійшла із запізненням, вони не зразу оговталися, вони влаштували страшенний галас, вирішили, що я збиткуюся з них і вигадую відмовки, щоб приховати шалені витрати… З усього вони зробили єдиний висновок: я не опанував англійську граматику, оскільки цілими днями ганяю м'яча… Таким було їхнє останнє слово!.. Остання відстрочка!.. Я не маю зосереджуватися на своєму акценті!.. Вимова не має значення!.. Аби тільки мене можна було зрозуміти, цього цілком достатньо… Нора зі старим ще раз перечитали листа… Він так і залишився розгорнутим на столі… Деяких місць вони не зрозуміли… Лист видався їм дивним, незвичним… Я нічого не став пояснювати… Я вже чотири місяці перебував тут і не став би клопотатися через якийсь жалюгідний спортивний костюм… І все-таки вони переймалися цим… Навіть Нора здавалася стурбованою через те, що я не хотів одягтися по-спортивному, в строкатий однострій… Очевидно, під час прогулянок по місту цей однострій правив за рекламу для «Meanwell». Оскільки я був найвищий і найрозхристаніший з усіх… моя поява на вулицях ганьбила коледж. Врешті я вирішив частково піти назустріч їхнім проханням… погодився на компроміс… приміряти те, що підрихтували… те, що Нора склала з двох поношених костюмів свого старого… Складна комбінація… мене чудово вбрали… я став ще більш недолугим, безформним, безликим, але позбувся домагань… Тоді ж таки мені дістався крихітний помаранчевий кашкет, прикрашений двоколірним гербом… На моїй здоровенній довбешці він виглядав доволі комічно… Але кашкетик був необхідний для престижу закладу… Таким чином честь коледжу було врятовано… Тепер я міг вільно гуляти, ніхто не мав за мене вибачатися…

Я гуляв, і до мене ніхто не чіплявся… Я вважав, що це головне, ліпше й бути не може… Якби вони дуже наполягали, я натягнув би й циліндр… аби тільки зробити їм приємність… Один у них справді був, для відвідин недільної служби… Яка супроводжувалася вигуками: «Сісти! Встати!» Моя думка нікого не цікавила… мене просто водили на служби… щоб я сам не нудився вдома… До того ж треба було приглянути за Джонкіндом… зі мною і Норою він поводився доволі сумирно…

У церкві Нора здавалася мені ще гарнішою, ніж на вулиці, принаймні, таке в мене було враження. Під мелодію органа у світлі вітражів її профіль сліпив мене… Я й зараз немов бачу її… Вже багато років я щораз бачу її, коли мені захочеться. Плечі, шовковий корсаж, ці лінії, ці обриси, вигини тіла — жорстокі картини, ніжність яких важко витримати… Так, я млів від насолоди, поки наші йолопи горлали псалми Саула…

У неділю по обіді, коли знову починалися гімни, я стояв навколішки поряд з нею… Старий довго читав, а я двома пальцями стискав свій прутень у глибині кишені. Увечері після всіх медитацій бажання досягало найвищої сили. Малий, що мене обслуговував, на вечір був готовий, уже був задоволений… Але цього мені було недостатньо, мені хотілося її всю, повністю, хай йому біс!.. У цьому всі чари ночі… вона приходить і чинить вам опір… нападає на вас… зваблює вас… Неможливо втриматися… Через видива, які мене переповнювали, в голові була суцільна каша… У їдальні нам давали щораз менше їжі, я все частіше був змушений збирати крихти… А в спальні було так холодно, що як тільки старий ішов геть, ми одразу натягали на себе одяг…

Ліхтар під нашим вікном, той, що його запалювали під час бурі, скрипів без упину… Аби було тепліше, лягали по двоє… Дрочили нещадно… Я не мав жалю, в мене ніби вселився