Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
* * *
Протягом трьох місяців я не розтуляв рота; не казав ні «гоп», ні «ой«», ні «ох». Не сказав «yes«, не сказав «no»… Не промовив ні слова!.. То було справжнє геройство… Я ні з ким не розмовляв. І почувався пречудово…
У дортуарі всі далі дрочили… смоктали… Мене дуже інтриґувала Нора… Але я міг лише робити припущення…
Із січня до лютого був жахливий холод і такий густий туман, що можна було ледве знайти дорогу, коли ми поверталися із занять спортом… Орієнтувалися навпомацки.
Старий дав мені спокій, більше не чіплявся до мене. Він збагнув мою натуру… Сподівався на мій здоровий глузд… Що я почну вчитися пізніше, з часом… Та мене це не цікавило… Мені ставало млосно від думки, що незабаром доведеться повертатись у Пасаж. Мною тіпало від думки про це ще за три місяці наперед. Варто було лише подумати. Як мене кидало в жар… Хай йому біс! Знову доведеться говорити.
У фізичному плані я не мав на що нарікати, тут у мене був поступ. Я ще більше зміцнів… Мені все чудово пасувало: суворий клімат, низька температура… Від цього я став ще дужчим, якби ми краще харчувалися, я став би здоровим, як атлет… Я тоді повалив би будь-кого.
Тим часом минуло ще два тижні… Я мовчав уже чотири місяці. Тоді Мерривін раптом ніби перелякався… Якось по обіді, коли ми повернулися із занять спортом, я побачив, як він схопив аркуш паперу й почав строчити листа моєму батькові… Ідіот… Ох! Дурна ідея!.. Невдовзі поштар приніс мені одразу три листи, дуже розлогі, які видалися мені надзвичайно гидкими… переповненими тисячами погроз, жахливих проклять, образ грецькою мовою і латиною, категоричними вимогами… докорами, різними анафемами, незліченною кількістю лайок… Він розцінював мою поведінку як диявольську! Апокаліптичну!.. Мене було знищено!.. Він вислав мені ультиматум: я мав негайно заглибитися у вивчення англійської мови, в ім'я найсуворіших принципів, найжахливіших жертв… тисячі поневірянь, жахливих тривалих страждань, і все лише заради мого порятунку! Цей старий йолоп Мерривін виглядав жалюгідним, страшенно зніченим, дуже схвильованим через те, що спровокував увесь цей потік… Ось тобі й маєш! Тепер усі греблі було прорвано… Рятуйся, хто може, й квит!.. Мою огиду годі було виразити словами, коли я побачив на столі всю цю гидоту мого батечка, все чорним по білому… У письмовому вигляді все було ще огиднішим…
Він таки був останньою сволотою, цей придурок Мерривін! Ще гидкіший, ніж усі хлопчиська разом узяті! Та ще й тупіший і впертіший… Я був певен, що цей тип у своїх окулярах таки накличе на мене біду.
* * *
Якби він і надалі був тихим і спокійним, я залишився б на шість місяців, як і було домовлено… А тепер, коли він усе зіпсував, рахунок пішов на тижні… Я сховався у своєму мовчанні. Він мене страшенно дратував… Якщо я поїду, йому ж гірше… Для його закладу це була халепа! Він сам цього бажав, сам спровокував! Справи в «Meanwell College» були кепські… Навіть зі мною спортивна команда була неповною. Він не дотягне до кінця року.
Після Різдвяних вакацій четверо не повернулися… Команда коледжу вже не могла грати в «football», навіть якщо випустити на поле Джонкінда… Коледж дихав на ладан… Залишалося вісім шмаркачів… Він поступово йшов до банкрутства… «Пітвіти» ставали дедалі зухвалішими, навіть при тому, що були легші за пір'їну й удвічі менше їли… Всі їхали геть… Вони вже не боялися поразки… Коледж ледве тримався… Футболу вже не було, це занепад!.. Старий від цього пудив у штани!.. Він ще докладав певних зусиль. Запитував мене французькою… чи хочу я йому щось сказати, поскаржитися… Чи мене не ображають інші хлопці?.. Цього лише бракувало! Чи не дуже мокрі в мене черевики?.. Може, для мене треба готувати окремо?.. Я був не проти, але перед Норою мені було соромно вдавати пестунчика й ідіота… Насправді самолюбство важливіше… Якщо вже вирішив, то треба триматися… Мірою того як вони втрачали учнів, я ставав дедалі необхіднішим… Мені постійно йшли назустріч… усміхалися до мене… із запопадливістю… Пацани також старалися щосили… Малий Джек, той, що вечорами вдавав собаку, приносив мені цукерки… й навіть листочки крес-салату, крихітні… з присмаком гірчиці… жорсткі, як щетина… вони стирчали із пліснявих ящиків на підвіконнях…
Старий переконав їх всіляко мені догоджати… Аби втримати мене принаймні до Пасхи… це була справа чести коледжу, йшлося про спорт… якщо я поїду раніше, команда остаточно пропаде… вона вже не зможе грати з «Пітвітами»…
Аби ще більше полегшити мені життя, мене звільнили від навчання. У класі я лише відволікав інших… Увесь час грюкав партою… Витріщався у вікно на туман і на рух у порту… Лущив каштани й горіхи, грав у морський бій… будував вітрильники із сірників… Заважав іншим учитися…
Ідіот поводився більш-менш, щоправда, ще досі засовував собі ручки в ніс… Часто засовував собі дві, іноді навіть чотири в одну ніздрю. Він пхав туди все, що траплялося під руку, репетував… Пив чорнило… Йому більше йшли на користь прогулянки… Він ріс, і наглядати за ним ставало дедалі важче… Я трохи жалкував, що маю покинути клас. Я не вчився, але мені було добре, мені подобалися англійські інтонації… Приємні, милозвучні, гнучкі… Як музика з іншого світу… Я не мав схильності до навчання… Мені неважко було ухилятися… Батько завжди говорив, що я дурний і тупий… Отже, це було закономірно… Мені дедалі більше подобалася самотність… Я відчував у собі впертість, силу… Звичайно, вони мусили скоритися, припинити до мене чіплятись… Вони взялися потурати моїм інстинктам, моїй схильності до блукання… Я гуляв скільки душа бажає горами й селами разом з ідіотом, його візком та іграшками…
Щойно починалися уроки, ми з Джонкіндом та господаркою вирушали в село… Назад поверталися через Четем — треба було дещо прикупити. Ідіота тримали на мотузку, прив'язаному до пояса, щоб не втік на вулицю… А втекти він міг… Спускалися
