Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Колії залізниць… кораблі, що відпливають… і виринають знову й знов… за пагорбом, за луками, прямуючи до моря… за Чатем… Це створювало неперевершене враження… Щоправда, коли я приїхав, був страшенний холод, а оскільки все це розташовувалося нагорі, на відкритій скелі, утримати тепло тут було практично неможливо… Вітер бився прямо об будинок… Усі зливи, всі урагани наштовхувалися на цей пагорб… У кімнатах завивав протяг, двері грюкали день і ніч. Ми жили серед справжнього смерчу. Під час бурі хлопчаки кричали, як кричать глухим, ніхто нічого не чув… Сам Господь Бог був тут безсилий! Усе це мало або провалитися крізь землю, або розвалитися. Дерева гнулися та так і залишалися зігнутими, всі галявини були завалені поламаним гіллям. Зі сказаного вже все зрозуміло… У такому суворому кліматі, серед спустошення розгоряється дикий апетит… Хлопчики стають тілистими, справжніми здорованями! Якщо, звичайно, харчів вистачає! Тільки в «Meanwell College» з цим було кепсько!.. Як то зазвичай і буває. У проспекті добряче перебільшували. За столом разом зі мною було чотирнадцять чоловік! Та ще господар з господинею… Щонайменше вісім зайвих ротів! Судячи з їдла, його подужали б і шестеро! Особливо в ті дні, коли такий сильний вітер… А рагу було як кіт наплакав!

У хлопчачому гурті я був набільшим і найголоднішим. Я був якраз у кінцевій фазі росту. До кінця місяця я став майже вдвічі вищим. Шалена сила стихій розбурхала справжню революцію в моїх легенях і тілі. Через те, що я все пожирав і вилизував тарілки, не чекаючи на запрошення, я становив за столом серйозну небезпеку. Хлопчаки зиркали на мою ложку й кидали на мене люті погляди, ми були в стані війни, це очевидно… Та мені було байдуже, я ні з ким не розмовляв… Якби мені хтось щось сказав, я, напевне, взяв би ще більше макаронів, такий я був голодний… Коледж, в якому б їли від пуза, неминуче мав би скоро закритися… Тут весь час треба було пильнувати! Я кидався на вівсянку, я був безпощадний… Я зловживав своєю пожадливістю, з джемом було ще гірше… На чотирьох хлопців було розраховане одне маленьке блюдечко, яке я заковтував сам… воно просто зникало, його не встигали угледіти… Інші могли хрипіти від злости, я, певна річ, на це не відповідав… Чай кожен наливав сам собі, він зігрівав, заспокоював, ця приємна запашна рідина ще більше збуджує апетит. Коли негода затягувалася й пагорб трусило протягом кількох днів, я залазив у цукерницю ложкою й навіть повними пригорщами, цей жовтуватий цукор-кандіс мене втішав.

За столом пан Мерривін сідав просто перед великою тацею, він усе роздавав сам… Він намагався змусити мене заговорити… Але йому це не вдалося… Говорити зі мною!.. Кожна спроба викликала в мене лють!.. Я був неслухом… Лише його вродлива дружина, яка мене вже трохи причарувала, можливо, могла б мене розговорити. Я сидів поряд із нею… Вона справді була чарівна. Саме так! Обличчя, усмішка, руки, кожен рух — просто все. Вона весь час займалася годуванням малого Джонкінда, особливої «відсталої» дитини. Після кожної чи майже кожної ложки вона мала допомагати йому, підбадьорювати, витирати рот. То була нелегка робота.

Батьки цього кретина залишилися в Індії, вони його навіть не навідували. Від такого недоумка можна було чекати чого завгодно, особливо під час їжі: він заковтував усе, що було на столі — ложечки, кільця від серветок, перечницю, пляшечки з олією й оцтом і навіть ножі… Заковтувати все, що бачиш, — то була його пристрасть… Коли він з'являвся, рот його вже був роззявлений, розтягнутий, як у справжньої змії. Він засмоктував найменші предмети, обслинював їх. При цьому він завивав і пускав піну. Пані Мерривін, завжди така вишукана, причепурена, все в нього відбирала. Й ніколи жодного різкого слова…

Якби не ця пристрасть до заковтування всього на світі, то хлопак був би не таким уже й жахливим. Він був навіть доволі покладливий. Він зовсім не був огидним, лише вигляд мав якийсь дивний. Без окулярів він на все натикався, оскільки був страшенно короткозорий, у цьому він міг би позмагатися з кротом, йому були потрібні товстезні скельця, справжні кабошони… Очі вилазили в нього з орбіт і здавались більшими, ніж усе обличчя. Він усього боявся, й пані Мерривін заспокоювала його двома словами, завжди тими самими: «No trouble, Jonkind! No trouble!..» Він повторював їх цілими днями, з будь-якого приводу, як папуга. Це була єдина фраза, яку я запам'ятав після кількох місяців у Чатемі… «No trouble, Jonkind!»

* * *

Минуло вже два чи три тижні… Вони дали мені спокій. Вони не збиралися мені надокучати. Вони просто хотіли, щоб я заговорив… щоб трохи підучив англійську. Це було очевидно. Мій батько в листах запитував, чи я докладаю зусиль, чи старанно вчуся?..

Я не піддавався… Я більше не збирався будь з ким заходити в розмову… Мені цілком моїх спогадів… Лемент у домі! Голосіння матері!.. Жодні слова на мене більше не діяли! Хай йому грець! Це не для мене! З мене годі!.. Я ситий по горло сповідями й балаканиною!.. Чого-чого, а цього добра мені було вже досить… Усе це сиділо в мене у печінках, хай би лише спробували… Так би тоді мене тут і бачили… Це якраз те, що треба! У мене з'явилася чудова можливість мовчати, просто унікальна, й я скористаюся нею до кінця… Без сентиментів! Без дурні! Вони хотіли, щоб я клюнув на їхню балаканину… Можливо, так само, як на макарони… Та варто було мені подумати про дім, як мені аж кишки вивертало…

Пан і пані Мерривін уже не знали, до чого вдатися, вони ніяк не могли збагнути, в чому причина такої німоти, такої дивної поведінки… Особливо він домагався моєї уваги за столом… коли розгортав свою серветку… Йому було важливо, щоб я чогось таки навчився. «Hello! Фердінане!» — кликав він мене… Я цим особливо не переймався… «Hallo! Hallo!» — відповідав я, і годі. На цьому все закінчувалося… Починали жерти… Він напружено розглядав мене крізь свої окуляри… В меланхолійному настрої він, напевне, казав собі: «Цей хлопець у нас не приживеться!.. Якщо йому нецікаво, він має поїхати назад!..» Але сказати це вголос він не наважувався… Лише кліпав своїми сонними очицями, тряс підборіддям, схожим на галошу, й здіймав скошені, ще й, окрім усього, різнобарвні брови. Він не міняв свого стилю з давніх часів: бакенбарди й маленькі косметичні вусики з ретельно загостреними кінцями… Він мав досить моложавий вигляд.