Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

жінки! Хо-хо! Ти не повіриш, мила панно, який я був красунчик. Часом гляну на котрусь, і її наче громом ударить. Мені б років із двадцять скинути, туго б довелося панові Скшетуському. Гарнюсінький із тебе, мила панно, козачок. Тож не дивно, що хлопці за тобою увиваються і один одного за чуба беруть. Пан Скшетуський теж забіяка неабиякий. Я був свідком, як Чаплинський на нього нарвався, а він хоч і був трохи під мухою, та як схопив того за комір і — перепрошую милу панну — за шаровари, як грюкнув ним об двері, то, скажу я тобі, мила панно, у того всі кості з вертлюгів повискакували. Старий Зацвіліховський теж мені, мила панно, про твого нареченого розказував, що доблесний він рицар, князя-воєводи улюбленець, та й сам я відразу зрозумів, що жовнір він гідності не останньої і досвідчений не на роки. Але спечно стає. Хоч і приємне мені, мила панно, твоє товариство, та я не знаю що дав би, аби вже бути у Золотоноші. Бачу, вдень нам доведеться у травах відсиджуватися, а вночі їхати. От тільки не знаю» чи витримаєш ти, мила панно, такі злигодні?

— Я здорова і всі злигодні витримаю. Можемо хоч би й зараз їхати.

— Зовсім не жіноча в тебе, мила панно, фантазія. Коні вже повалялися, тож я їх зараз посідлаю, аби про всяк випадок були готові. Відчуватиму себе в безпеці аж тоді, коли побачу кагамлицькі очерети й зарості. Якби ми з битого шляху не звертали, ближче б до Чигирина на річку виїхали, а тут від тракту до води, либонь, із милю буде. Так я собі міркую. Відразу ж переправимося на другий бік річки. Скажу тобі, мила панно, що мені страх як хочеться спати. Учора всеньку ніч промарудилися в Чигирині, вчорашній день лихо мене у Розлоги з козаком несло, а сьогоднішньої ночі знову з Розлогів несе. Так на сон хилить, що я навіть розмовляти втратив охоту, і хоч мовчати я не маю звички, бо філософи кажуть, що кіт мусить мишей ловити, а хлоп говорити, однак я відчуваю, що язик мій трохи зледащів. Тож даруй мені, мила панно, якщо я задрімаю.

— Нема за що, — відповіла Гелена.

Пан Заглоба насправді марно звинувачував свій язик у лінощах, бо від світанку молов ним безперестану, але спати йому таки хотілося. Тож щойно вони посідали на коней, як він одразу почав куняти й носом окунів у сідлі ловити, а кінець кінцем і зовсім заснув. Приспали його втома і шум трав, які коні розсували грудьми. Гелена ж поринула в думки, що роїлися у неї в голові, як табуни птаства. Досі події так швидко мінялися, що дівчина не встигла усвідомити всього того, що її спіткало. Напад, страшні сцени мордування, страх, несподіваний порятунок і втеча — усе це, як буря, пронеслося за ніч. А, крім того, скільки незрозумілих речей! Хто був той, що її рятував? Він, щоправда, назвав своє прізвище, але воно анітрохи не пояснювало його вчинку. Звідкіля він узявся у Розлогах? Сказав, що приїхав із Богуном, а отже, чалився з ним, був його знайомим і приятелем. Але навіщо тоді її рятував, наражаючи себе на найбільшу небезпеку і страшну помсту козака? Щоб зрозуміти це, треба було добре знати пана Заглобу з його неспокійною головою і добрим серцем. Гелена ж знала його лише шість годин. І цей незнайомець із зухвалим обличчям буяна і пияка став її рятівником. Якби вона його зустріла три дні тому, він викликав би у неї огиду і недовіру, а зараз вона дивиться на нього як на свого доброго янгола і втікає з ним, — але куди? У Золотоношу або деінде, сама ще добре не знає. Що за переміна долі? Ще вчора вона лягала спати під мирною рідною стріхою, сьогодні — вона у степу, на коні, у чоловічому вбранні, без дому і без притулку. Позаду неї страшний отаман, котрий замахується на її честь, на її кохання, попереду пожежа селянського бунту, братовбивча війна з усіма її підступами, тривогами й жахами. І вся надія на цього чоловіка? Ні! Ще на когось, хто могутніший за ґвалтівників, за війни, смерті, вбивства і пожежі…

Тут дівчина звернула очі до неба:

— Врятуй же ти мене, Боже великий і милосердний, врятуй сирітку, врятуй нещасну, врятуй заблудлу! Нехай буде воля твоя, але хай збудеться й милосердя твоє!

А милосердя ж уже збулося, бо, вирвану із найжахливіших рук, її врятовано незрозумілим чудом Божим. Небезпека ще не минула, але порятунок, можливо, близько. Хто знає, де зараз той, кого вибрало серце. Із Січі він мусив уже повернутися, може, він навіть десь у цьому самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радістю зміняться сльози, веселістю — журба, загрози і тривоги минуть назавше — настануть спокій і втіха. Відважне, щире серце дівчини сповнилося надією, і степ солодко шумів довкола, а вітерець, гойдаючи трави, навівав заодно і їй солодкі думки. Не така вже вона й сирітка на цьому світі, якщо поруч неї такий дивний невідомий заступник, а другий — відомий і коханий, про неї потурбується, не покине, приголубить раз і назавжди. А він уже — чоловік залізний, сильніший і могутніший від тих, хто важить цеї миті на її життя.

Степ солодко шумів, квіти розливали сильні п'янливі запахи, червоні голівки будяків, пурпурні китиці заячої капусти, білі перли миколайчиків і пера чорнобилю схилялися до нього, ніби у цьому перевдягненому козачкові з довгими кісьми, з білим, як молоко, обличчям і червоними вустами впізнавали сестру-дівчину. Вони хилилися до неї, мовби хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми теж, як і ти, під опікою Божою!» Степ немовби заспокоював її дедалі дужче. Картини мордування й погоні поволі стиралися у пам'яті, а натомість її огортала якась солодка неміч, сон почав стуляти їй повіки. Коні ступали поволі, їзда заколисувала її, і вона заснула.

РОЗДІЛ XX

озбудив її собачий гавкіт. Розплющивши очі, вона побачила далеко попереду велетенський тінистий дуб, обійстя і колодязний журавель. Дівчина відразу ж почала будити пана Заглобу.

— Милостивий пане! Прокиньтеся, добродію!

Заглоба розплющив очі.

— Що таке? Куди це ми приїхали?

— Не знаю.

— Постривай-но, мила панно. Це козацький зимівник.

— Так і мені здається.

— Тут, мабуть, чабани мешкають. Не надто миле товариство. Чого це собаки, вовки б їх поїли, валують? Он, бач, коні й люди у дворі. Нема ради, треба заїхати, щоб не