Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Тільки там усього не випийте! — сказав їм навздогін пан Заглоба.

І, сівши в головах у отамана, уважно дивився на нього.

— Ну, чорт тебе від цих ран не візьме, хоч дісталося тобі добряче. Днів зо два ні рукою, ні ногою не ворухнеш, — бурчав він собі під ніс, дивлячись на бліде обличчя й заплющені очі козака. — Шабля не хотіла катові кривди вчинити, бо ти — здобич ката, і від нього не викрутишся. А коли тебе повісять, чорт зробить із тебе ляльку для своїх дітей, бо ти у нас красунчик. Ні, братику, п’єш ти добре, але зі мною більше не питимеш. Шукай собі компанії серед гицелів, бо, я бачу, душити ти любиш, але я з тобою на шляхетські садиби ночами не нападатиму. Нехай тебе кат тішить! Нехай тішить!

Богун тихо застогнав.

— О, постогни, позітхай! Завтра ще більше зітхатимеш. Постривай же, татарська душе, князівни тобі закортіло! Воно й не дивно, дівка — ласий шматочок, але якщо ти його покуштуєш, то нехай мої мізки собаки з’їдять! Радше в мене волосся на долоні виросте…

Гомін безлічі голосів долинув із майдану до вух пана Заглоби.

— Ага, певно, там уже до льоху добралися, — буркнув він. — Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам добре спалося, а я за вас усіх постережу, хоч не знаю, чи завтра ви з цього радітимете.

Сказавши це, він підвівся поглянути, чи справді молодці познайомилися вже з князівським льохом, і спершу пройшов у сіни. На сіни страшно було глянути. Посередині лежали задубілі вже тіла Симеона й Миколая, труп княгині залишався у кутку в тій самій скуленій сидячій поставі, у якій притискали її до підлоги коліна молодців. Очі в неї були розплющені, зуби вищирені. Вогонь, що горів у грубі, освітлював стіни тьмяним світлом, що тремтіло у калюжах крові, у глибині ж усе зливалося з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині перевірити, чи не дихає вона, і поклав їй руку на обличчя, але воно вже було холодне. Потім він квапливо вийшов на майдан, бо в сінях йому було моторошно. На майдані козаки вже почали гулянку. Були розведені багаття, а в їхніх виблисках побачив пан Заглоба бочки меду, вина й горілки із повідбиваними верхніми днищами. Козаки черпали з них, як із криниці й пили на смерть. Дехто, вже розгарячілий від трунку, ганявся за молодицями з челядні, з яких одні, охоплені страхом, борсалися або тікали наосліп, скачучи через вогонь, інші ж, під вибухи сміху і регіт, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Молодці як божевільні пускалися навприсядки, перед ними дріботіли дівчата, то просуваючись вистрибом уперед, то задкуючи перед раптовими рухами партнерів. Глядачі били в бляшані восьмушки або співали. Вигуки «ух-ха!» розлягалися дедалі дужче, їм вторував собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких різали на бенкет. Довкола вогнищ, трохи віддалік, стояли селяни з Розлогів, підсусідки[89], котрі позбігалися із села на звуки пострілів і крики, подивитися, що діється. Вони й не думали захищати князівську родину, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому всі дивилися на розгулялих козаків, підштовхували одне одного ліктями, шепотілися між собою, підходячи дедалі ближче до бочок із горілкою і медом. Оргія ставала верескливішою і верескливішою, пиятика набирала сили, молодці вже не черпали із бочок бляшанками, а занурювали у них голови по шию, дівчат-танцівниць обливали горілкою і медом, обличчя аж пашіли, від голів валила пара, дехто вже заточувався. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, кинув оком на гулянку, а потім уважно подивився на небо.

— На погоді стоїть, але темно! — буркнув він. — Місяць зайде, і тоді хоч у пику креши…

Сказавши це, він поволеньки підійшов до бочок і п’яних молодців.

— Пийте-гуляйте, хлопці! — заволав він. — Гуляйте, як собі знайте! Гайда! Гайда! Щелепи вам не зведе! Дурень той, хто сьогодні не нап’ється за здоров’я отамана. Далі до бочок! Далі до дівок! Ух-ха!

— Ух-ха! — радісно завили козаки.

Заглоба огледівся довкола.

— Ах ви, сякі-такі, халамидники, мерзотники, шибайголови! — раптом вигукнув він. — Самі п’єте, як здорожені коні, а караульним нічогісінько? Ну ж бо, змінити їх негайно!

Наказ було без вагання виконано, і вмить кільканадцять п’яних молодців кинулися змінити караульних, котрі досі не брали участі в гулянці. Ті відразу ж прибігли, і квапливість їхню можна було зрозуміти.

— Гайда! Гайда! — кричав Заглоба, показуючи їм бочки з напоями.

— Дякуєм, пане! — відповіли змінені караульні, занурюючи бляшанки.

— Через годину щоб і тих змінили.

— Слухаю, — відповів осавул.

Семенам здалося цілком звичайним, що за відсутності Богуна командування узяв на себе пан Заглоба. Так уже траплялося не раз, і молодці бували цьому раді, бо шляхтич усе їм завжди дозволяв.

Тож караульні пили вкупі з усіма, а пан Заглоба зав'язав розмову з селянами із Розлогів.

— Хлопе! — питав він старого підсусідка, а далеко звідси до Лубен?

— Ой, далеко, пане! — відповів селянин.

— До світанку можна дістатися?

— Ой, не можна, пане!

— А під обід?

— Під обід можна.

— А як їхати?

— Просто до битого шляху.

— То є ще й битий шлях?

— Князь Ярема наказав, щоб був, то й є.

Пан Заглоба зумисне говорив дуже голосно, щоб серед криків і галасу чимбільше Семенів могли його чути.

— Дайте і їм горілки! — сказав він молодцям, показуючи на селян, — але спершу всипте мені меду, бо холодно.

Один із Семенів зачерпнув із бочки тройняка в гарцьову бляшанку і на шапці подав її панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, узяв гарець в обидві руки, підніс до вусів і, закинувши назад голову, почав пити поволі, не перериваючи подиху.

Він пив і пив, аж молодці стали дивуватися.

— Ти бачив? — шепотіли вони один одному. — Трясця його матері!

Тим часом голова пана Заглоби поволеньки перехилялася назад, нарешті перехилилася зовсім, та ось він таки відірвав гарець від почервонілого обличчя, закопилив губу, підвів брови і сказав ніби сам до себе:

— О! Загалом непоганий — витриманий. Одразу видно, що непоганий. Шкода такий мед на ваші хамські пики тратити. Добра була б для вас і брага. Міцний мед, міцний, відчуваю, як мені полегшало, і я навіть трохи повеселішав.

І справді, панові Заглобі полегшало, у голові в нього проясніло, настрій піднявся, і видно було, що кров його, розведена медом, утворила відбірний лікер, про який він сам казав і від якого по всьому тілу розливається мужність і відвага.

Він махнув козакам рукою, що можна пити далі, і, повернувшись, неквапом обійшов усе подвір’я, уважно оглянув