Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Стій! — вигукнув пан Заглоба, наводячи пістоль. — Хто ти такий?

Вершник на повному скаку осадив коня і підвівся у сідлі, але, щойно глянувши, крикнув:

— Пан Заглоба!

— Плесневський, слуга чигиринського старости? А ти що тут робиш? Куди так летиш?

— Ваша милость! Повертай і ти за мною. Біда! Гнів Божий! Суд Божий!

— Що сталося? Кажи!

— Чигирин запорожці взяли. Хлопи шляхту ріжуть, суд Божий!

— Во ім'я Отця, і Сина! Що ти кажеш… Хмельницький?

— Пана Потоцького вбито, пана Чарнецького заполонено. Татари йдуть із козаками. Тугай-бей!

— А Барабаш і Кричевський?

— Барабаш загинув, Кричевський перекинувся до Хмельницького. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів, Хмельницький — сьогодні вдень. Сила страшна. Край у вогні, селяни скрізь бунтують, кров ллється! Тікай, ваша милость!

Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рот і був такий ошелешений, що слова не міг вимовити.

— Тікай, ваша милость! — повторив Плесневський.

— Єзус-Мар’я! — застогнав пан Заглоба.

— Єзус-Мар’я! — повторила Гелена і вибухнула плачем.

— Тікайте, бо нема часу.

— Куди? Куди?

— До Лубен.

— А ти туди мчиш?

— Атож. До князя-воєводи.

— От лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — А гетьмани ж де?

— Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевно б'ється з ними.

— Кривоніс чи Прямоніс, болячка б його взяла! То нам нема чого їхати?

— До лева у пащу, ваша милость, на згубу лізеш.

— А тебе хто до Лубен послав, пан твій?

— Пан мій попрощався з життям, а мені кум мій, котрий зараз із запорожцями, життя врятував і втекти допоміг. А до Лубен я із власного розуму їду, бо навіть не знаю, де сховатися.

— Обминай Розлоги, бо там Богун. Він теж до бунтівників хоче пристати.

— О Боже! Рятуйте! У Чигирині кажуть, що от-от і на Задніпров'ї чернь підніметься!

— Може й таке бути! Може бути! їдь же, куди хочеш, де тобі подобається, а мені вже годі про свою шкуру думати.

— Так я і вчиню! — відповів Плесневський і, стьобнувши коня нагаєм, рушив.

— Тільки ж обминай Розлоги! — крикнув йому навздогін пан Заглоба. — А якщо спіткаєш Богуна, не кажи, що мене бачив, чуєш?

— Чую, — відповів Плесневський. — Із Богом!

І помчав, ніби від погоні.

— Ну! — промовив пан Заглоба. — От тобі й маєш! Вивертався я із різних оказій, але в таких іще не бував. Попереду — Хмельницький, позаду — Богун, і якщо це справді так, то я й копійки щербатої не дам ні за свій перед, ні за свій зад, ні за всю свою шкуру. Либонь, я дурницю зробив, що в Лубни з тобою, мила панно, не втік, але про це вже пізно говорити. Тьху! Тьху! Всі мої мізки не варті зараз того, щоб ними чоботи шмарувати. Що ж робити? Куди податися? У всій оцій Речі Посполитій нема, напевно, кутка, де чоловік своєю, не дарованою смертю міг би піти зі світу. Дякую за такі подаруночки — нехай їх інші беруть!

— Ваша милость! — мовила Гелена. — Я знаю, що двоє моїх братів, Юр і Федір, у Золотоноші. Може, від них нам буде якийся порятунок?

— У Золотоноші? Постривай-но, мила панно. Запізнався і я в Чигирині з паном Унежицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна і Чорнобай. Але це звідси далеченько, далі, ніж до Черкас. Що ж робити?.. Якщо більше нема куди, то втікаймо й туди. Але тоді треба з’їхати з битого шляху — степом і лісами пробиратися безпечніше. Аби хоч на тиждень отак зачаїтися де-небудь, навіть у лісах, може, гетьмани за цей час розправилися б із Хмельницьким і в Україні стало б спокійніше…

— Не на те нас Господь із рук Богунових урятував, щоб ми загинули. Надійся, ваша милость.

— Постривай, мила панно. У мені знову начебто дух міцнішає. Бували ми в різних тарапатах. Якось, коли буде вільніше, я розкажу тобі, мила панно, що зі мною в Галаті сталося, з чого ти відразу збагнеш, у якій я і тоді був скруті, а все-таки власним розумом тієї небезпеки уникнув і цілий лишився, хоч борода моя, як бачиш, посивіла. Одначе нам треба зі шляху з’їхати. Повертай, мила панно… Отак! А ти, мила панно, конем як найвправніший козачок їздиш. Трави високі, жодне око нас не помітить…

І справді, трави, по тому як вони заглиблювалися у степ, дедалі вищали, і зрештою вершники потонули в них зовсім. Але коням важко було йти у цій плутанині тонких і товстих, а часом гострих і колючих стебел. Тому вони швидко геть утомилися.

— Якщо ми хочемо, щоб ці конячки послужили нам і— далі, — озвався пан Заглоба, — треба злізти і розсідлати їх. Нехай трохи викачаються і попасуться, інакше не підуть. Гадаю, скоро доберемося до Кагамлика. Я був у тих місцях — кращого від очерету нічого не знайти. Якщо сховаєшся в ньому, й сам дідько не знайде. Тільки б нам не заблудитися!

Сказавши це, пан Заглоба зліз із коня й допоміг злізти Гелені, потім заходився знімати кульбаки й діставати харчі, якими передбачливо у Розлогах запасся.

— Треба підкріпитися, — мовив він, — бо дорога далека. Дай же, мила панно, якусь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо здолати. А знаєш, у Золотоноші є невеличка стара фортеця, може, й гарнізон у ній якийся стоїть. Плесневський казав, що чернь і на Задніпров'ї піднімається. Гм! Це й не дивно, оскільки люд тут скорий до бунту, але на Задніпров'ї лежить рука князя-воєводи, а ця рука страшенно важка! Богун міцну має шию, але якщо на неї ляже ця рука, то аж до землі притисне, що і дай Боже, амінь. Та ти їж, мила панно.

Пан Заглоба дістав із-за халяви ложку разом із виделкою і подав їх Гелені, потім розклав перед нею на чапраку яловичу печеню і хліб.

— Їж, мила панно, — припросив він. — Голодного черева не заговориш. Коли в животі пусто — у голові горох і капуста. Ми з тобою уже й так раз схибили, бо, як з'ясувалося, ліпше було б у Лубни тікати, але тепер пізно. Князь, напевно, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. До страшних часів ми дожили, бо громадянська війна — це з усього лихого найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було б у ксьондзи піти, до чого я і покликання мав, бо чоловік спокійний і поміркований, але фортуна інакше розпорядилася. Боже мій, Боже мій! Був би я зараз краківським каноником і співав би часи на почесному місці у костьолі, бо голос у мене дуже гарний. Але що ж! Змалечку подобалися мені