Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Атож.

— Один, два, три… четверо коней осідланих. Отже, в обійсті четверо людей. Ну, сила невелика. Так і є, це чабани. Про щось жваво розмовляють. Гей там, люди, а підійдіть-но сюди!

Четверо козаків відразу ж під'їхали. Це таки були чабани при конях, або табунники, котрі влітку у степу табуни стерегли. Пан Заглоба враз помітив, що тільки один із них мав шаблю і пищаль, троє інших були озброєні палицями із поприв'язуваними до них кінськими щелепами. Але він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і часто для подорожніх небезпечними.

І справді, усі четверо, наблизившись, спідлоба поглядали на прибулих. На їхніх бронзових від засмаги обличчях не було й тіні доброзичливості.

— Чого вам? — спитали вони не скидаючи шапок.

— Слава Богу, — привітався пан Заглоба.

— На віки віків. Чого вам треба?

— А далеко до Сироватої?

— Не знаємо ніякої Сироватої.

— А цей зимівник як зоветься?

— Гусла.

— Дайте коней напоїти.

— Нема води, висохла. А ви звідки їдете?

— З Кривої Руди.

— А куди?

— До Чигирина.

Чабани перезирнулися.

Один із них, чорний як жук і косоокий, прикипів поглядом до пана Заглоби і нарешті спитав:

— А чого ви з битого шляху звернули?

— Бо спечно.

Косоокий поклав руку на повіддя пана Заглоби.

— Злазь-но, паночку, з коня. До Чигирина нема чого їхати.

— А чому ж це? — спокійно поцікавився пан Заглоба.

— А бачиш ти оцього молодця? — спитав косоокий, показуючи на одного із чабанів.

— Бачу.

— Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

— А чи знаєш ти, хлопе, хто до Чигирина за нами їде?

— Хто такий?

— Князь Ярема!

Зухвалі обличчя чабанів умить присмирніли. Всі, ніби за командою, поскидали шапки.

— А чи знаєте ви, хами, — вів далі пан Заглоба, — що ляхи роблять із тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають! А знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А знаєте, що він не далі, як за півмилі звідси? Ну то як, собачі душі? Хвости піджали? Он як ви нас тут прийняли! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? А, телепні! А, кобилячі діти! Я вам покажу!

— Не сердьтеся, пане! Колодязь висох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати і воду для себе носимо.

— А, мерзотники!

— Простіть, пане. Колодязь висох. Скажете, то скочимо по воду.

— Без вас обійдеться, сам із пахолком поїду. Де тут Кагамлик? — грізно спитав він.

— Он там, дві стаї звідси! — мовив косоокий, показуючи на смугу заростей.

— То на битий шлях вертатися чи берегом доїхати?

— Доїдете берегом, пане. За милю звідси річка до шляху закрут робить.

— Пахолку, рушай уперед! — сказав пан Заглоба, звертаючись до Гелени.

Перевдягнений пахолок повернув коня на місці й поскакав.

— Слухайте! — крикнув пан Заглоба чабанам. — Якщо сюди загін прийде, скажете, що я берегом до битого шляху поїхав.

— Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав обіч Гелени.

— Вчасно я їм про князя-воєводу вигадав, — озвався він, примруживши вкрите полудою око. — Тепер вони сидітимуть цілісінький день і чекатимуть загону. Дріж їх пройняв від самого тільки князівського імені.

— Ви, ваша милость, такий мастак, що із будь-якої біди виплутатися можете, — мовила Гелена. — І я вдячна Богові, що послав мені такого опікуна.

Шляхтичеві ці слова припали до серця, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

— А що? Має пан Заглоба голову на плечах? Хитрий я, як лис, і скажу тобі, мила панно, що, якби не ця хитрість, давно б мене круки іздзьобали. Але що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у те, що князівські війська близько, повірили, бо таки не сьогодні-завтра князь з’явиться з мечем вогненним як архангел. А якби ще він і Богуна дорогою роздушив, я б дав обітницю босоніж до Ченстохови піти. Коли б навіть чабани нам і не повірили, усе одно самої згадки про князівську силу вистачило б, щоб їх від спокуси на наше життя утримати. Та хоч би як там було, а скажу тобі, мила панно, що зухвалість їхня — недобрий для нас signum[93], бо це означає, що простолюд тутешній про перемоги Хмельницького знає і дедалі дужче ставатиме зухвалішим. Тепер ми мусимо триматися безлюдних місць і в села менше потикатися, бо небезпечно. Пошли ж, Господи, якнайшвидше князя-воєводу, адже ми у таку пастку вскочили, що, аби я живий був, гіршої і придумати важко.

Тривога знову огорнула Гелену, і вона, бажаючи почути із вуст пана Заглоби бодай одне обнадійливе слівце, мовила:

— Тепер я вже геть повірила, що ваша милость і себе, і мене врятує.

— Щеб пак, — відповів старий битий жак. — Голова на те й є, щоб про шкуру думала. А тебе, мила панно, я вже так полюбив, що за тебе як за рідну доньку заступатимуся. Найгірше тільки те, що, правду кажучи, ми не знаємо, куди тікати, бо й Золотоноша не надто певний asylum[94].

— Я знаю достеменно, що брати у Золотоноші.

— Або є, або нема, бо могли поїхати, і в Розлоги напевно не тією дорогою, якою ми їдемо, вертаються. Я найбільше на тамтешній гарнізон сподіваюся. Якби так хоч із півхоруговки або з піврейментика було в замку! А ось і Кагамлик. Тепер принаймні хоч очерети під боком. Переправимося на другий берег і замість за течією до битого шляху йти, підемо вгору, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми наблизимося до Розлогів, але не дуже…

— Ми наблизимося до Броварків, — сказала Гелена, — через які у Золотоношу їздять.

— То й краще. Зупиняйся, мила панно.

Вони напоїли коней. Потім пан Заглоба, добре сховавши Гелену в заростях, поїхав шукати броду і легко його знайшов, бо він виявився за кілька десятків кроків від місця, де вони зупинилися. Саме тут чабани-табунники переганяли коней на протилежний бік річки, котра хоч і була вся досить мілка, зате береги мала неприступні — зарослі й болотисті. Переправившись через Кагамлик, пан Заглоба із Геленою квапливо рушили вгору по річці й їхали без спочинку аж до ночі. Дорога була важка, бо у Кагамлик упадало безліч струмків, які, широко розливаючись біля гирла, створювали скрізь трясовини й болота. Увесь час доводилося шукати броду або продиратися крізь зарості, майже непрохідні для кінних. Коні страшенно потомилися і ледве тягли ноги. Часом вони так застрявали, що Заглобі здавалося: вилізти вже не вдасться. Кінець кінцем вони усе-таки дісталися на високий, порослий дубняком сухий берег. Та була вже ніч, глибока й дуже темна. Далі пробиратися було небезпечно, бо у темряві можна було вскочити у драговину, тому пан