Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Перший караульний спав, другий, третій і четвертий теж. Вони були здорожені, та ще й заступили п’яні на варту, от відразу й позасинали.
— Можна навіть котрогось і вкрасти, щоб мати собі пахолка, — пробурчав пан Заглоба.
Сказавши це, він повернувся на подвір’я, зайшов знову у зловісні сіни, зазирнув до Богуна і, побачивши, що отаман не подає ознак життя, підійшов до дверей Гелени. Відчинивши їх тихенько, він зайшов до кімнати, з якої долинала ніби тиха молитва.
Та це була кімната князя Василя. Проте Гелена була тут, із князем, поблизу якого почувала себе безпечніше. Сліпий Василь стояв навколішки перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Гелена — поруч нього. Обоє вголос молилися. Побачивши Заглобу, вона звернула на нього злякані очі. Заглоба приклав палець до вуст.
— Мила панно, — почав Заглоба. — Я приятель пана Скшетуського.
— Врятуй! — прошепотіла Гелена.
— По те сюди й прийшов. Покладися на мене.
— Що я маю зробити?
— Треба тікати, поки цей чорт лежить непритомний.
— Що я маю зробити?
— Перевдягнися в чоловіка і вийди, коли я постукаю.
Гелена завагалася. Недовіра промайнула у неї в очах.
— Чи можу я вірити вашій милості?
— А що маєш краще?
— Прайда. Це правда. Але присягни мені, що не зрадиш.
— Розумом ти, мила панно, схибнулася! Але якщо хочеш, присягну. Нехай мені допоможе Бог і святий хрест! Тут твоя згуба, а порятунок у втечі.
— Авжеж, авжеж.
— Перевдягнися чимшвидше в чоловіка і чекай.
— А Василь?
— Який Василь?
— Брат мій причинний, — відповіла Гелена.
— Тобі загрожує загибель, не йому, — відповів Заглоба. — Якщо він причинний, то це для козаків святий. Мені здалося, що вони його за пророка мають.
— Так. Богунові він нічого не завинив.
— Ми змушені його залишити, інакше загинемо, і пан Скшетуський укупі з нами. Поквапся, мила панно.
Із цими словами пан Заглоба вийшов із кімнати й пішов просто до Богуна.
Отаман був блідий і знесилений, але очі в нього були розплющені.
— Ліпше тобі? — спитав Заглоба.
Богун хотів щось сказати, але не зміг.
— Говорити не можеш?
Богун ворухнув головою, підтверджуючи, що не може, але тої ж миті на обличчі в нього з’явилося страждання. Певно, рани від поруху заболіли.
— Так ти й крикнути не можеш?
Богун очима тільки дав знати, що ні.
— І поворухнутися теж?
Той самий знак.
— Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, а я тим часом із князівною до Лубен подамся. Якщо я її у тебе не поцуплю, то нехай мене стара баба у крупорушці на замішку змеле. Ти що, лайдаче, думаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я й далі чалитимуся з хамом? Ах, нікчемо! Гадав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх холопських амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою подамся? Ні, не бувати цьому, красунчику!
По тому як пан Заглоба просторікував, чорні очі отамана ширшали й ширшали. Чи не сниться йому? Чи це відбувається насправді? Чи це пан Заглоба жартує?
А пан Заглоба вів далі:
— Чого ти баньки, як кіт на шпик, витріщив? Думаєш, я цього не зроблю? Може, звелиш комусь у Лубнах поклонитися? Може, тобі звідти фельдшера прислати? А може, ката у нашого пана князя замовити?
Бліде обличчя отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що пан Заглоба каже правду, і в очах у нього майнули блискавки розпачу й люті, а обличчя спаленіло. Надлюдським зусиллям він трохи підвівся, і з уст у нього зірвався крик:
— Гей, семен…
Але не докінчив, бо пан Заглоба блискавично накинув йому на голову його ж жупан і вмить обмотав її, після чого повалив отамана навзнак.
— Не кричи, бо тобі це зашкодить, — стиха примовляв він, важко сопучи. — Бо завтра голова розболиться, а я, як добрий приятель, за тебе переживаю. Так, так, буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горла не надірвеш. А щоб ти пов’язки не зірвав, я тобі рученьки зв’яжу, а все per amicitiam[90], аби ти мене із вдячністю згадував.
Сказавши це, він обкрутив кушаком руки козака і затяг вузол. Другим кушаком, власним, зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.
— Хворому треба лежати спокійно, — примовляв пан Заглоба, — щоб витребеньки йому в голову не лізли, а то delirium[91] початись може. Ну, бувай здоровий. Міг би я тебе й ножем шпортнути, що, може, для мене було б і ліпше, та мені соромно по-хлопському мордувати. Інша річ, якщо ти сам до ранку замовкнеш, бо таке вже не з одною свинею траплялося. Тож бувай здоровий. Vale et me amantem redama[92]. Може, й зустрінемося колись, але якщо я прагнутиму цієї зустрічі, нехай із мене шкуру злуплять і підхвістя з неї наріжуть.
Мовивши так, пан Заглоба вийшов у сіни, пригасив вогонь у грубі й постукав до Василевої кімнати.
Струнка постать миттю ковзнула з неї.
— Це ти, мила панно? — спитав Заглоба.
— Я!
— Ходімо ж, нам би тільки до коней дістатися. Але вони там усі п’яні, а ніч темна. Поки прокинуться, ми вже будемо далеко. Обережно, тут князі лежать.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотіла Гелена.
РОЗДІЛ XIX
воє вершників тихо й поволі їхали лісистим яром, що тулився до обійстя у Розлогах. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а до того ще й обрій затягло хмарами. У яру на три кроки вперед нічого не можна було розгледіти, тож коні тільки й знай спотикалися об коріння дерев, що попростягалося упоперек дороги. Довгенько їхали з якнайбільшою обережністю, й аж тоді, як у кінці яру показався відкритий степ, ледве освітлений сірим відблиском хмар, один із вершників прошепотів:— Уперед!
Вони помчали, як дві стріли, випущені з татарських луків, лишаючи за собою тільки кінський тупіт. Темний степ, здавалося, втікав спід ніг у коней. Одинокі дуби, що тут і там стояли над битим шляхом, мелькали як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку і передиху, аж поки, нарешті, коні попритискали вуха і почали хропти від утоми, скачучи важче й повільніше.
— Нема ради, треба коней притримати, — озвався огрядний вершник.
А тут уже й світанок почав проганяти ніч зі степу. Дедалі ширші простори почали вимальовуватися із тіні, блідо означилися степові будяки, віддалені дерева, могили — у повітря просочувалося більше і більше
