Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
І коли зараз довелося вибирати, чи залишитися в Чигирині й попасти під ніж черні, чи поїхати з Богуном, пан Заглоба вибрав останнє.
— Коли ти так впадаєш у відчай, — сказав він, — то поїду і я з тобою. Може, знадоблюся або вгамую, якщо треба буде. Ми вже не можемо один без одного, як голка без нитки, але того, що сталося, я не сподівався!
Богун нічого не відповів. Через півгодини дві сотні Семенів вишикувалися похідним порядком. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Селяни, що тут і там стояли юрбами на базарному майдані, поглядали на них спідлоба і перешіптувалися, пробуючи здогадатися, куди вони їдуть, чи скоро повернуться і чи повернуться взагалі.
Богун їхав мовчки, заглибившись у свої думки, таємничий і понурий, як ніч. Семени не питали, куди він їх веде. За ним вони ладні були йти хоч на край світу.
Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський битий шлях. Коні йшли клусом, здіймаючи хмари куряви, а оскільки день був спекотний, сухий, невдовзі вкрилися піною. Довелося трохи стишити біг, і загін розтягся по шляху довгою уривчастою стрічкою. Богун відірвався вперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив зав’язати розмову.
Обличчя молодого отамана було спокійнісіньке, хоч на ньому й видно було смертельний смуток. Можна було сказати, що неозорі далі на північ аж за Кагамлик, біг коня й степове повітря стишили в ньому внутрішню бурю, яка зірвалася після прочитання листів, відібраних у Жендзяна.
— Ох і припікає, — почав пан Заглоба, — аж солома в чоботях підпарюється. У полотняному кітелі навіть жарко, бо вітру зовсім немає. Богуне! Слухай-но, Богуне!
Отаман, ніби розбуджений від сну, глянув на нього своїми глибокими чорними очима.
— Дивись, синку, — вів далі пан Заглоба, — щоб тебе меланхолія не заїла, бо якщо вона з печінки, де зазвичай гніздиться, у голову вдарить, із глузду легко з’їхати можна. А я й не знав, що ти такий улюбливий. Певно, у травні ти народився, а це місяць Венери, в якому аура така блаженна, що навіть стружка до стружки любов відчувати починає, люди ж, котрі у цьому місяці народилися, сильнішу від інших у натурі своїй цікавість до жінок мають. Та все-таки й тут виграють ти, хто себе угамувати вміє, а тому раджу тобі про помсту забути. На Курцевичів ти цілком слушно можеш ображатися, та хіба ж одна вона дівка на світі?
Богун, ніби не Заглобі, а жалю власному відповідаючи, озвався голосом, що більше на голосіння, ніж на мову людську скидався:
— Одна вона, зозуля, одна на світі!
— А хоч би й так, то що тобі з того, коли вона іншому кує? Слушно кажуть, що серце — волонтер, під яким стягом захоче служити, під таким і служить. Зваж при цьому, що дівка ця голубої крові, бо Курцевичі, чув я, від князів свій родовід ведуть… Високі це пороги.
— На дідька мені ваші пороги, ваші родоводи, ваші пергаменти! — Тут отаман з усієї сили вдарив по ефесу шаблі. — Ось він, мій рід! Ось мої право і пергамент! Ось мій сват і боярин! О, зрадники! О, вража кров проклята! Добрий вам був козак, друг і брат був у Крим із ним ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили і синком звали, і дівку обіцяли, а тепер що? Прийшов шляхтич, ляшок гарненький, і от від козака, синка і друга відцуралися — душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти хоч землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..
Голос отамана здригнувся. Він зціпив зуби і заходився, так бити кулаками в широкі груди, що із них, як із-під землі, чулася луна.
Настала хвиля мовчання. Богун важко відсапував. Біль і гнів навперемін роздирали дику душу козака, що не знала впину. Заглоба чекав, поки він утомиться і вгамується.
— Що ж ти збираєшся вчинити, юначе нещасний? Як діятимеш?
— Як козак — по-козацькому!
— Гм, я вже знаю, що це буде. Але про це годі. Одне тільки тобі скажу: це земля Вишневецьких і Лубни неподалік. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона там із дівкою сховалася, а це означає, що вони під князівською опікою, а князь — лев суворий…
— І хан лев, а я йому у пащу влазив і вогнем у вічі світив!
— Ти що, шалена голово, князеві хочеш війну оголосити?
— Хмель і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!
Пан Заглоба занепокоївся ще дужче.
— Тьху ти, чорт! То це просто бунтом пахне! Vis armata raptus puellae[87] і бунт — це ж кат, шибениця і вірьовка. Гарний шестерик, ним можеш заїхати якщо не далеко, то високо. Курцевичі теж захищатимуться.
— То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені були братами, а стара княгиня — матір'ю, котрій я у вічі як пес заглядав! А як Василя татари схопили, хто у Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, бо думав, що дівчину ту вислужу. А вони за те продали, продали мене як раба, на злу долю і на нещастя… Вигнали геть?
Гаразд, я піду. Тільки спершу вклонюся за хліб і сіль, які у них їв, по-козацькому заплачу й піду, бо я свою дорогу знаю.
— І куди ж ти підеш, якщо із князем заведешся? До Хмеля в табір?
— Якби мені дівку віддали, я був би вашим ляським братом, вашим другом, вашою шаблею, душею вашою заклятою, вашим псом. І взяв би своїх Семенів, інших з України кликнув би, та й на Хмеля і на рідних братів запорозьких рушив і копитами їх потоптав. А хотів би за це нагороди? Ні! От узяв би дівчину й за Дніпро подався, на Божі степи, на дикі луги, на тихі
