Учитель - Шарлотта Бронте
Віктор не був би сином свого батька, якби ці міркування та доводи, висловлені м’яким і лагідним голосом, підсилені такими ніжними та доброзичливими ласками й поглядом, сповненим щирого співчуття, — не справили б належного ефекту. Врешті вони таки подіяли — Віктор заспокоївся, сховавши обличчя на материному плечі й затих в її обіймах. На мить підвівши голову, він зажадав від матері, щоб та ще раз оповіла йому про те, що Йорк зовсім не страждав і що я аж ніяк не жорстокий; вона вкотре повторила цілющі слова, він знову притулився до неї й нарешті заспокоївся.
Через кілька годин Віктор прийшов до мене в бібліотеку і спитав, чи пробачаю йому, та висловив бажання помиритися. Я пригорнув його до себе, тримаючи так, і довго з ним говорив; під час нашого спілкування розгадав у ньому почуття й думки, які повністю схвалив; однак виявив у ньому зародки «хорошого», чи то «справжнього хлопця» — незначні проблиски, які так часто проявляються за келихом вина та які запалюють пристрасті, доводячи до руйнівного вогню; але також узрів у його серці підґрунтя для здорових паростків співчуття, любові та відданості. Я побачив, що в саду його інтелекту зростає густе пагіння здорових принципів — розсудливості, справедливості й моральної мужності — що обіцяло дати багаті плоди; якщо все це не занепаде. Отож, я закарбував поцілунок на його широкому лобі та щоці, все ще блідій від сліз — поцілунок із гордістю та задоволенням батька: син пішов утішений. Але наступного дня я бачив його на Йорковій могилі з лицем, закритим руками. Ще кілька тижнів він був сумний; пройшов рік, перш ніж син вислухав мою пропозицію завести нового собаку.
Віктор швидко вчиться. Він має піти в Ітон, де, підозрюю, перших кілька років будуть для нього нестерпно важкими: полишити мене, матір, дім стане для нього справжньою мукою; до того ж, прислужувати попервах старшим учням — не для нього; але дух суперництва, жадоба знань, задоволення від успіху з часом послужать гідною йому винагородою. А поки що відчуваю сильний спротив наближенню тієї хвилини, коли мені доведеться відрізати від себе свою єдину оливкову гілку і пересадити її далеко від дому; і коли заводжу розмову на цю тему з Френсіс, вона слухає з прихованим болем — так, ніби я говорю про якусь болючу операцію, якій противиться вся її натура, але стійкість не дозволяє відступити. Однак цей крок слід зробити, і його буде зроблено, бо хоча Френсіс і не виплекає зі свого сина сосунця, але призвичаїть його до такого стилю поведінки, поблажливості й заколисуючої ніжності, яких він не отримає більше ні від кого. Вона бачить (та й я також) щось у норові Віктора — якісь палкість та силу — котрі час від часу іскрять негативними розрядами; Гансден називає це проявами темпераменту, які не слід придушувати. Я ж іменую їх відлунням першородного гріха і вважаю, що якщо вже не стримувати і не ВИБИТИ це з нього зі самого початку, то принаймні, слід суворо тримати під контролем, і якщо він осягне мистецтво володіння собою, то легко вбережеться від страждань — як тілесних, так і розумових. Для цього «щось» у характері сина у Френсіс нема назви, але коли воно проявляється в скреготі зубів, у яскравому блиску очей чи бурхливо протестує проти якогось розчарування, невдачі, раптового горя чи ймовірної несправедливості, вона пригортає Віктора до серця або веде на прогулянку в ліс, і тоді наставляє його, як справжній філософ, бо ж до аргументів Віктор завжди чутливий; і тоді вона дивиться на нього очима, сповненими любові, а любов’ю його можна підкорити безумовно: але чи завжди любов та розум будуть тією зброєю, якою йому відповідатимуть на його гнів? О, ні — поглянувши на сердитий полиск у його темних очах і на захмарене чоло та міцно стиснуті губи, розумієш, що одного дня хлопець отримає замість умовлянь удари, а також стусани замість поцілунків; і отоді в пориві німого гніву, від якого заціпеніє тіло й збожеволіє душа — тільки тоді після цілком заслужених випробувань та цілющих страждань він стане (принаймні, я на це сподіваюся) добрішим і мудрішим.
Я бачу його зараз: він стоїть поруч із Гансденом, котрий сидить на галявині під буком; тримає рука Гансдена Віктора за комір, а сам він проповідує бозна-які принципи прямо у вухо хлопцеві. Віктор чудово виглядає; він слухає і всміхається — з усмішкою на обличчі дуже нагадує матір; шкода, що цей промінчик так рідко осяває його личко! Віктор відчуває прихильність до Гансдена — велику, потужну та всеосяжну, набагато більшу, ніж коли-небудь відчував до цієї особи я. Френсіс також спостерігає за цією прихильністю з невисловленою стурбованістю; поки її син спирається на Гансденове коліно чи плече, вона безцільно блукає довкола — мов голубка, що оберігає своє пташеня від яструба, котрий ширяє вгорі; вона каже: шкода, що у Гансдена нема власних дітей — тоді б він краще розумів небезпеку збурення їхньої волі та потурання слабкостям.
Френсіс наближається до вікна бібліотеки; відхиляє вітку жимолості, котра затуляє вікно, і сповіщає мені, що чай готовий. Побачивши, що я все ще зайнятий, вона заходить у кімнату і кладе руку мені на плече:
— Monsieur est trop applique.[292]
— Я скоро закінчу.
Вона присуває стілець ближче й сідає, щоб почекати, поки я завершу роботу; її присутність приємна мені — так само, як і пахощі свіжого сіна та духмяних квітів, як заграва заходу сонця, як відпочинок напередодні дня літнього сонцестояння.
Аж ось підходить Гансден: я чую його кроки, і вже з’являється він сам; перехилившись через решітку, нещадною рукою відкидає гілку жимолості, потривоживши двох бджіл та метелика.
— Крімсворте! Послухайте, Крімсворте! Заберіть у нього ручку, місіс, і змусьте його підняти голову!
— У чому річ, Гансдене? Я чую вас…
— Вчора я був у N.! Ваш братик Нед на тих залізничних операціях
