Учитель - Шарлотта Бронте
Стосовно ж Джулії та Джуліани Дж…, доньок англійського баронета, і м-ль Матільди де…, спадкоємиці бельгійського графа, а також багатьох інших дітей аристократів, то директриса була така ж сама шаноблива до них, як і до решти учениць, й пильнувала за їхніми успіхами — але Френсіс ніколи не спадало на думку виділити їх, підкреслюючи їх перевагу. Одну дівчинку благородної крові вона особливо полюбила — це була юна ірландська баронеса, леді Кетрін — але Френсіс любила її за палке серце та розумну голівку, за великодушність і таланти: титул і становище в суспільстві тут були ні до чого.
Час після обіду я також проводив у коледжі, за винятком щоденної години, котру дружина просила мене присвятити її закладу, без чого вона не могла обійтися. Казала, що я мушу провести цей час серед її учениць, щоб вивчити їхні характери і бути аu courant[280] усього, що відбувається у школі — й щоб цікавитися тим, що не байдуже їй, і щоб дати пораду стосовно вирішення складних питань, коли така знадобиться — і цього правила вона постійно дотримувалася, не даючи моєму зацікавленню ученицями ні на мить згаснути і не роблячи жодних спроб щось змінити без моєї поради та згоди.
Коли я давав уроки літератури, Френсіс обожнювала сидіти поруч, склавши руки на колінах, і була найуважнішою з учениць. Вона рідко зверталася до мене в класі, а коли й зверталася, то з підкресленою шанобливістю; їй дарувало радість усе ще вважати мене своїм учителем.
О шостій вечора моя трудова діяльність закінчувалась, і я повертався додому, бо мій дім був для мене справжнім раєм, і коли входив у нашу маленьку вітальню, леді-директриса зникала; натомість з’являлася Френсіс Анрі, моя маленька мереживниця; якимось незбагненним чином вона опинялася в моїх обіймах і була дуже розчарована, коли її вчитель невчасно приходив на побачення або якщо його щирий поцілунок не був негайною відповіддю на її лагідне «Bonsoir, monsieur».[281]
Говорити французькою зі мною вона продовжувала, й неодноразово була покарана за це. Боюся, що вибір покарання був нерозумний, бо замість того, аби сприяти виправленню, він лише заохочував винуватицю. Вечори ми проводили удвох; такий відпочинок був потрібний нам, аби відновити сили для виконання своїх обов’язків. Інколи ми присвячували їх розмовам, і моя молода швейцарка, яка цілком звикла до свого англійського вчителя й так любила його, що вже не боялася — настільки довіряла йому, що тепер говорила з ним ніби з власним серцем. У такі моменти — весела, мов пташка, яка знайшла собі пару — Френсіс демонструвала всю жвавість, веселість та оригінальність своєї багатої натури. Часом вона навіть дражнила мене, натякаючи на мою «злобність», і розпалювала, дратувала та кепкувала з того, що вона називала bizarreries аnglaises[282] та caprices insulaires,[283] і ці її витівки були такими іскрометними і водночас дотепними, що, захопившись, вона ніби перетворювалася на бісеня. Однак це траплялося нечасто, і пустотливе чортеня жило в ній недовго; інколи, коли ми заходили надто далеко в словесній перестрілці — бо її язичок уповні віддавав належне силі, точності та гостроті рідної французької мови, а саме цією мовою вона завжди на мене нападала — я відбивав її натиск давнім маневром — силоміць зупиняючи шкодливого ельфа, котрий мене дражнив. Але даремно! Щойно я хапав його за руку, як він щезав. Провокуюча посмішка, зблиснувши, зникала з виразних карих очей; натомість промінь глибокої поваги вже проглядав у них. Хапав я пустотливого ельфа, а тримав у обіймах покірну жінку, яка благала пощади. Тоді я змушував її принести англійську книжку і як покарання читати вголос упродовж години. Я часто лікував її Вордсвортом,[284] і Вордсворт її швидко вгамовував; їй було важко зрозуміти його глибокий, мудрий та тверезий розум; його мова також не була легкою для неї: Френсіс змушена була запитувати, просити пояснень — тобто знову бути новачком й ученицею — і визнати мене за старшого та головного. Її природне чуття давало їй змогу моментально збагнути суть та зміст найполум’яніших і наділених багатою творчою уявою авторів. Байрон хвилював її; Скотта вона любила; Вордсворт спантеличував — Френсіс над ним замислювалась, однак боялася висловити свою думку.
Але що б вона мені не читала, про що б не розмовляла — чи дражнила мене французькою, чи благала англійською — чи дотепно жартувала; шанобливо перепитувала, захоплено розповідала або уважно слухала; чи то всміхалася мені, чи сміялася з мене — але завжди о дев'ятій вечора вона мене полишала. Вивільнившись з моїх обіймів, відступала, брала лампу і йшла геть. Її наступна місія була наверху; часом я йшов слідом і спостерігав за нею. Спочатку вона відчиняла двері dortoir[285] — спальні учениць: безшумно ковзаючи вздовж довгої кімнати між двома рядами білосніжних ліжок й уважно озираючи всіх сплячих; якщо котрась із учениць не спала або була сумна, Френсіс розмовляла з нею і заспокоювала її; потім ще кілька хвилин стояла, аби пересвідчитися, що все спокійно; зменшувала світло нічника, котрий горів усю ніч, і йшла, беззвучно зачинивши за собою двері. Тоді прямувала в нашу спальню, за якою була ще одна кімнатка — і саме туди й проходила: там також стояло ліжечко, причому одне й дуже маленьке; обличчя Френсіс (у ті вечори, коли я йшов за нею) змінювалося, щойно вона наближалася до цього крихітного ложа — із серйозного воно ставало ніжним; однією рукою вона притіняла лампу, яку тримала в іншій, і нахилялася над подушечкою, на якій спало дитя; його сон (принаймні, того вечора, як і завжди) був здоровий та спокійний; жодна сльозинка не зволожувала темних вій, гарячковий рум’янець не проступав на ніжних щічках, і жодний поганий сон не тривожив його спокійних рис. Френсіс пильно вдивлялась у нього; вона не всміхалась, але задоволення рум’янило лице, і захват переповнював усе її єство, хоча вона залишалась все ще незворушною. Я бачив, як це почуття переповнило її серце, губи ледь-ледь розтулилися, дихання прискорилося; дитя всміхнулося
