Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Нів кіту? — розвів руками Великий Карл. Ми знову повернулися до Ратуші. Пегас Ротвейн так і сидів біля забитого Рудим Франкенштейном.

— Що таке? — спитав у нього Навіжений Схоластик Берг, вже занісши кулак для удару. Пегас Ротвейн мовчки показав нам свої руки, залиті кров’ю, якими до того тримався за живіт. «Його поранено!» — прошепотів Трикутний Во.

— Я все-таки проштрикнув одного з вас, брудні шакали! А ви думали захопити Тимура зненацька? Не вийшло! — почули ми задоволений сміх нашого зв’язаного полоненого. Навіжений Схоластик Берг важким ударом змусив його замовкнути.

Пегас Ротвейн мовчки стікав кров’ю, його дихання слабшало з кожною миттю. Ми покинули його помирати біля тіла вбитого Рудим Франкенштейном, бо допомогти йому не мали можливості. Навіжений Схоластик Берг ще кілька разів вдарив нашого полоненого, але забити його до смерті не дозволив Великий Карл. Невдовзі ми були вже під Мостом.

Наш полонений дуже намагався сподобатися товариству під час Великого Вогняного Збіговиська. Спочатку, правда, він погрожував нам тим, що його шукатимуть друзі і рано чи пізно обов’язково вийдуть на наш слід. Потім він намагався підкупити нашого Головного Арколуса Два-Серця. Він пропонував йому дуже коштовну старовинну діадему, казав, що за неї можна купити трохи не пів-міста, але наш Головний і так забрав би у нього цю прикрасу. І всі інші речі теж. Тоді Тимур — так звали полоненого — почав демонструвати нам свої вміння. Він робив різні циркові фігури і сальто, стояв на руках і голові, жонглював камінцями, крутив ногами велику колоду, віджимався на одній руці. Ці його трюки дуже сподобалися товариству, особливо жінкам, котрі сміялися і плескали в долоні від захвату. Товста Гафія навіть просила Арколуса Два-Серця, аби той дозволив їй віддатися Тимурові перед усім товариством, але Головний не дозволив.

Товариство вже схилялося до того, аби залишити Тимура серед нас, і навіть зостатися без вечері, коли до Тимура впритул підійшла старенька Матильда. Вона довго дивилася йому в очі, і від цього погляду він помітно знітився. Потім Матильда повернулася до товариства і мовила:

— Я впізнала його! Це він вигнав мене з мого дому до інших людей, це він довів мого любого племінника до кінця, це він відібрав у нього його театр і все майно! Вбийте його, бо інакше він накличе на нас біду!

Товариство від цих слів вражено загуло.

Тимур раптово накинувся на стареньку Матильду, і почав її щосили душити. Вони втратили рівновагу і впали у вогнище, від чого одяг на них миттєво спалахнув. Арколус Два-Серця наказав розтягнути їх, але вогнище розгорілося з такою силою, що до нього вже неможливо було підступитися. Тимур і Матильда палали, немов два факели, і корчилися в страшних муках посеред велетенського вогнища. Їм вже ніхто не міг допомогти. Більше того, від розкиданих ними палаючих головешок зайнялися деякі наші речі. Полум’я перекинулося далі на шатро, під яким ми спали. Потрібно було негайно рятувати наше житло від остаточного спалення.

Ми черпали відрами воду із ріки і заливали нею вогонь, допоки все нарешті не згасло. На щастя, наші речі й шатро не дуже постраждали. А от від Тимура і старенької Матильди не залишилося й сліду. Наче й не було їх зовсім серед нас.

Арколус Два-Серця важко зітхнув і виколупав з-під згарища коштовну діадему згорілого полоненого. Потім він розподілив між нами інше майно Тимура. Тим, хто ходив на полювання, дісталися його цінні речі — оздоблений сріблом ніж, парчевий гаманець і кілька мідних монет. Але Навіжений Схоластик Берг висловив незадоволення таким розподілом майна. Він хотів, аби діадема дісталася йому. Тоді за справу взявся Суддя Доуді. Він вирішив, що коштовна прикраса повинна лишитися в скарбниці товариства. А за свою роботу взяв собі ножа. Але цим виявився незадоволений Рудий Франкенштейн, який хотів узяти цього ножа собі. Сварка перейшла у бійку, і Рудий Франкенштейн зарізав Суддю Доуді тим самим оздобленим сріблом ножем.

Почалося суцільне безладдя, жінки бігали й репетували, чоловіки билися між собою, вже не розбираючи, хто де. Кожен хотів привласнити коштовну діадему собі, і через це завдавав болю іншим. Далеке вороже небо поглинуло нас, затиснувши у свої міцні обійми страху та безнадії. Насувався морок, і зловісний жовтий туман з-за Мосту вже просочувався крізь наші легені.

Дівчинку привів до нас Сивий Мрець, який виловив її в каламутних водах недалеко від Мосту. Вона плавала в різнокольоровій воді і наспівувала дивні мелодії, яких тут раніше ніколи не чули. Сивий Мрець висушив її волосся, вичавив воду з її потертої білої сукні, зігрів власним диханням посинілі від холоду ноги. І хоча вона спілкувалася невідомою нам мовою, яка була схожа, скоріше, на пташине цвірінькання, ми все-таки довідалися, що її ім’я Софія. Це було дивне ім’я для тутешніх місць, бо всі жінки, що приходили під Міст і ставали нашими спільними дружинами, мали зовсім інші імена — наприклад, Занепокоєна Лореляй, Ганна-Зів’яла Троянда чи Беззуба Лючія. Ми бавилися з цими жінками, як хотіли: мали їх всі разом або по колу, били їх і товкли заради скаженої насолоди, розважалися, підпалювали їм волосся, а часом навіть топили в каламутних водах під Мостом, якщо жінки нам набридали.

Але із Софією вийшло все навпаки. З першого дня ми всі закохалися в неї. Бо вона була незвичайною, відрізнялася від усіх інших тутешніх жінок дивною красою і вдачею. Вона з першого погляду причаровувала і заворожувала навіть наймерзенніших підмостових мешканців. Навіть Тут-Покидьок не зміг встояти перед її чарівністю і на кілька днів не ламав пальці іншим жінкам. Навіть Навіженому Схоластику Бергу вона припала до душі, і він жодного разу не насмілився образити її.