Кілька років зими - Валентин Терлецький
* * *
Навіжений Схоластик Берг полюбляв зачіпати інших мешканців Підмостя на рівному місці. Йому завжди щось не подобалося. Наприклад, як Холера Цвіллік грає на своїй гармоніці, як Святий Йорик постійно стоїть на одному місці, як Зів’яла Троянда розчісує своє сиве волосся відрубаною й висушеною рукою мерця, як Пегас Ротвейн розмальовує стіни під Мостом білою фарбою. Тоді Навіжений Схоластик Берг мовчки підходив і бив того, хто йому заважав чи не подобався. А потім обов’язково плював в очі. Йому ніхто не заперечував, бо його всі поважали. Він був найліпшим серед нас у полюванні, завжди приносив багато золотих монет і приводив на вечерю м’ясистих полонених. Через ті монети він найбільше серед нас мав Товсту Гафію на День Усіх Підмостових Мешканців. Він був найзаможнішим із нашого товариства і багато разів обирався Головним. Його боявся навіть Великий Карл, бо Навіжений Схоластик Берг вбив не одну людину, і отримував від цього задоволення.
Сьогодні не сподобався йому саме я. Він, взагалі, рідко чіплявся до мене, але сьогодні я надто довго сидів біля вогнища, споглядаючи за лапатими язиками полум’я, що жадібно облизували чорне повітря. Я поринув у свої думки про минувшину, від якої ніде було сховатися, навіть під цим Мостом. Вона переслідувала мене особливо болісно в похмурі зимові дні, коли серед нестерпного холоду і мороку раптово згадувався мій Дім, і тепло, що завжди було зі мною.
Мої спогади порушив болючий удар в щелепу. Це був Навіжений Схоластик Берг, який дав мені зрозуміти, що йому не подобається, коли я так довго дивлюся на вогонь. Я не міг витримати такої наруги, і тому підхопився на рівні ноги, аби дати йому відсіч. Мої стиснуті кулаки вчасно помітила Чорна Поллі, яка якраз проходила мимо. Вона стала між нами, і, дивлячись в очі Навіженому Схоластику Бергу, повільно проказала:
— Не чіпай його! Хіба не бачиш? Він споглядає вогонь, а отже, про щось думає. Якби ви всі частіше про щось думали, зима минула б швидше. Та окрім нього тут мало хто про щось думає. Тому й літо прийде до нас не скоро.
Навіжений Схоластик Берг недобре посміхнувся, але занесену для удару руку все-таки опустив. Чорна Поллі пішла далі у своїх справах, а ми з ним ще довго дивилися одне одному в очі, стоячи по різні боки вогню. Врешті Навіжений Схоластик Берг вдарив Кнуряку Тобі, що якраз проходив поруч із вогнищем. Йому не сподобалося, що Кнуряка Тобі голосно сопів. Той впав на землю, але нічого не сказав, лише ображено зиркав з-під лоба на Навіженого Схоластика Берга, що вже сміявся з усіх сил, закинувши голову назад. Йому ніхто не насмілювався заперечувати, бо всі боялися. Боялися смерті.
* * *
Нічне полювання затягувалося. Навкруги не було жодної живої душі на шляху до Мосту. Навіжений Схоластик Берг помітно нервував. Вже третю добу ми не могли нікого вполювати. Це було дуже погано, бо наші запаси їжі закінчувалися, а Чорна Поллі наказала без здобичі не повертатися. Та вночі годі було чекати на якусь жертву, бо навіть вдень ми не бачили нікого в околицях Мосту.
Великий Карл запропонував іти в Місто і полювати прямо там. Його підтримали Рудий Франкенштейн і Тут-Покидьок. Трикутний Во і Пегас Ротвейн були проти. Мені було все одно, куди йти. Тому Навіжений Схоластик Берг вирішив робити, як вважала більшість. І ми вирушили в Місто.
Я не любив ходити в Місто, бо не хотів бути впійманим шукачами. Якщо когось з підмостових мешканців ловили поза межами нашого житла, його доля була жорстокою. Якщо у пійманого підмостового мешканця знаходили якісь речі, і їх хтось впізнавав, то тоді його розпинали на головній площі Міста. А якщо речей не знаходили, то просто кидали до Тухлої Діри — страшної ями, куди випорожнювалися всі жителі Міста. Бідака мав просидіти там десять днів, харчуючись лише тим, що знайде на дні Діри, і лише потім його викидали з Міста. Останнім, кому вдалося вирватися з Тухлої Діри, був Пегас Ротвейн, якого впіймали шукачі минулої весни.
Перед міськими воротами ми на всяк випадок закопали в землю всі наші речі, які хтось міг впізнати, якщо нас зловлять. Нам вдалося пройти непоміченими повз сплячу варту Міста, і вже невдовзі ми шугали порожніми вулицями в пошуках самотніх перехожих. Але цієї ночі жителі Міста не поспішали потрапляти нам до рук. Напевно, вони знали, що ми неодмінно прийдемо по них до самого Міста.
Раптом ми помітили якийсь рух біля міської Ратуші. Дві тіні мерехтіли в місячному сяйві навпроти головного входу. Розділившись на дві групи, ми непомітно, наче лісові хижаки, оточили майбутніх жертв. Навіжений Схоластик Берг дав знак – і ми кинулися на них, як яструби на свою здобич. В короткій, але жорстокій і мовчазній боротьбі я не помітив, як нам під ноги впало чиєсь тіло і бруківкою розплилася велика чорна пляма крові. Коли все було скінчено, ми, відсапуючись,, присіли на сходи Ратуші. Поруч лежав, пручаючись, скручений мотузками великий чоловік з довгою гривою волосся, що закривало йому обличчя. Тіло другого плавало у кривавій калюжі неподалік.
— Це я його порізав, — хихикнув Рудий Франкенштейн і залився беззвучним сміхом. Його веселощі перервав потужний удар по зубах від Навіженого Схоластика Берга. Рудий Франкенштейн голосно гикнув, перекинувся зі сходів Ратуші і впав у чорну криваву калюжу поруч з тілом забитого.
— Якби ти не зробив цього, ми б мали двох. А тепер маємо лише одного, — Навіжений Схоластик Берг ще раз копнув ногою Рудого Франкенштейна і плюнув йому в очі.
Ми підняли зв’язаного чоловіка на
