Кілька років зими - Валентин Терлецький

Раптово перший із хлопчиків заговорив, повільно, із притиском вимовляючи кожне слово:

— Зараз ви розгублені й не відаєте, що робити далі, як жити і до чого прагнути. Тому ми хочемо дати вам підказку. Ми розкажемо вам одну історію.

— Вона дуже важлива, тому ти, письменнику, впиши її до свого зошита, — продовжила світловолоса дівчинка.

— Це знадобиться тобі, коли ти спробуєш відновити казки, — вимовив другий хлопчик.

— А хто ми такі — зло чи добро, ви самі з’ясуєте, коли відчуєте любов, — сказала друга дівчинка…

Коли похоронна процесія з неймовірним скреготом і відразливим скрипом давно незмащених коліс зухвало в’їхала на Міст, із даху останнього фаетона зірвалися і впали під міст — прямо до нас під ноги — три дерев’яні ящики. Мабуть, були погано закріплені, — здогадалися ми.

Підмостові мешканці скупчилися довкола несподіваної знахідки, що сама впала на голову, і мовчки спостерігали, як Великий Карл велетенськими, завбільшки із ціле ковадло долонями відірвав дошки на першому ящику, повитягував зсередини солому і якісь пергаменти, а потім обережно видобув кілька неушкоджених темних пляшок. Він відкоркував першу з них і повільно принюхався до її вмісту.

— Ец мор! — урочисто сповістив підмостове товариство Великий Карл, який завжди промовляв усі слова задом наперед.

— Це ром! — загули ми вражено, штовхаючи один одного під боки і радісно підстрибуючи до далекого ворожого неба.

Швидко відкрили два інші ящики, і також виявили там пляшки із ромом. На диво, при падінні майже нічого не розбилося, і це був справжній подарунок усім нам. Ром одразу пішов гуляти по руках, наче на якомусь найбільшому міському святі. Під мостом навколо кожного ящика утворилися невеликі купки тутешніх мешканців, які сьорбали п’янкий напій із пляшок, гучно реготали, вигукували якісь образливі слова на адресу ворожого неба, співали сороміцьких пісень і кидали порожні пляшки в сусідів.

Особливо старалися набриднути іншим Софокл Збоченець та Святий Йорик, які й без рому були найбільш відразливі, а тепер і зовсім скидалися на здичавілих потвор. Софокл Збоченець повністю роздягся та бігав довкола товариства, вигукуючи якісь повчання нікому тут незрозумілою давньогрецькою мовою і пропонуючи всім без винятку посмикати його за товстий фалос, що звисав у нього майже до колін. Святий Йорик, навпаки, стояв на місці, і робив страшне лице, так що на нього не можливо було дивитися. Їх намагався заспокоїти Великий Карл, але вони не слухали навіть його. Тоді він забрав у них ром. Святий Йорик, не сходячи зі свого місця, на якому він навіть стоячи спав, почав голосно плакати. А Софокл Збоченець ляскав себе по голих сідницях, показував Карлові язика, трусив руками свого товстого фалоса і лаявся давньогрецькою. Тоді Великий Карл мовчки вдарив його по обличчю, і Софокл Збоченець впав у воду. Йому ніхто не кинувся на допомогу, і він самотужки якось видряпався на берег вже далеко від товариства. А самотній Святий Йорик продовжував ридати на своєму місці, бо ми відтягли свій ящик далеко від нього, аби він не заважав нам смакувати чарівний ром своїм страшним лицем.

Шукачі прибігли трохи згодом.

— Де наш ром? — гнівно кричали вони кожному підмостовому мешканцю в обличчя.

Вони трясли нас за груди і били по голові, боляче копали ногами і гамселили важкими палицями. Але ми не знали, де подівся їхній ром, тому що вже давно спали покотом одне на одному, солодко усміхаючись уві сні і тримаючи в руках темні порожні пляшки. Із мосту за цим неподобством спостерігала вся похоронна процесія, яка, вочевидь, вже поверталася з некрополя і згадала про втрачені три ящики рому. Вони пильно вдивлялися в наші розгублені обличчя, наче хотіли висмоктати з нас наші скоцюрблені душі.

— Ец мор! Мор! — дико волав Великий Карл, вдаряючи себе кулаками в живіт.

Він бігав під мостом, наче скажений, ухилявся від ударів важких палиць шукачів, і кидався порожніми пляшками в похоронну процесію. Кілька пляшок таки потрапило їм у голови, і вони змушені були швидко залишити Міст. Одразу за ними зникли й шукачі. Ми ще довго не могли прийти до тями, і злизували кров із розбитих губ, все ще не розуміючи, чого хотіли ці нахабні прибульці. І лише Великий Карл поважно проходжався між нами і посміхався:

— Йирбод вуб мор!

Ми теж посміхалися у відповідь і задоволено кивали головами.

Холера Цвіллік полюбляв після сніданку грати на губній гармоніці в тіні під Мостом. Він грав кілька годин поспіль, поки комусь це не набридало, і тоді до нього підходив Навіжений Схоластик Берг. Він зупиняв гру Холери Цвілліка лише одним рухом — хутко бив його у вухо кулаком, а потім плював йому в очі. Холера Цвіллік не ображався — він знав, що таким чином підмостове товариство висловлює захоплення його грою, але для них просто вже досить на сьогодні.

Тоді він піднімався і мовчки йшов за Навіженим Схоластиком Бергом на полювання. До них приєднувалося ще кілька підмостових мешканців, озброєних рятувальними баграми і палицями. Вони йшли далеко від Мосту — туди, де встає щоранку заграва і де зникає в непроникному тумані далеке Місто. Полювання могло тривати кілька днів і ночей, допоки вони, нарешті, не знаходили того, хто вийшов із Міста, але так і не потрапив на Міст. Тоді вони приводили цього нещасливця до нас, і його подальшу долю вирішувало Велике Вогняне Збіговисько, коли навколо вогнища одночасно збиралося все наше товариство. Головував на Збіговиську той, кого товариство обрало