Кілька років зими - Валентин Терлецький
Тих, кого приводили з полювання наші мешканці, очікувало лише два можливі варіанти — якщо приведена людина зможе сподобатися підмостовим мешканцям, її залишать жити тут, а якщо не сподобається — вона піде на вечерю. Все просто. Зазвичай, мало кому вдавалося сподобатися товариству, тому наша кількість майже не збільшувалася. Але траплялися й такі, хто причаровував серця підмостових мешканців, і згодом вливався в наше тісне товариство. Останнім, хто приєднався до нас таким чином, була старенька тітка Матильда, яку знайшли під час полювання три місяці тому. На Великому Вогняному Збіговиську вона сподобалася товариству тим, що зналася на театральному реквізиті, могла витягати з наших кишень речі, які ніколи там не лежали, розповідала цікаві історії про свою довгу роботу в одного престидижитатора з Міста, і давала всім охочим соковиті ляпаси по щоках. Саме тому її залишили жити під Мостом. Усіх неугодних товариству полонених ми запрошували до вечері одразу після звершення Збіговиська. В такі дні вечеря була найсмачнішою.
* * *
Іноді в товаристві виникали сварки і навіть серйозні бійки. Головно через розподіл майна, що залишалося від тих, хто потрапляв на смачну вечерю під час Великого Вогняного Збіговиська. Це майно мав розподіляти між підмостовими мешканцями наш Головний, але іноді він не був справедливим, і тоді ми самі бралися за цю відповідальну справу. Якщо у нас виникали підозри щодо несправедливого розподілу майна, до діла ставав Суддя Доуді, який і в іншому житті — там, у Місті — займався цією справою. Найкоштовніше з майна розподіляли між Головним і тими, хто ходив на полювання. Третю частку за роботу брав сам Суддя Доуді. Рештки йшли до скарбниці, якою завідувала Чорна Поллі — найстаріша мешканка Підмостя. Та інколи були незадоволені навіть рішеннями Судді Доуді. І тоді траплялися бійки, скажені, люті й криваві. Наприклад, минулого місяця під час такої сварки розлючені несправедливим розподілом вмісту торбинки одного впольованого перехожого Кнуряка Тобі й Рудий Франкенштейн забили до смерті тодішнього Головного — Чотириокого Васкеса. І Суддя Доуді був безсилий зупинити це свавілля. Труп Чотириокого Васкеса розірвали наші люті пси, яких Чорна Поллі підгодовувала і тримала завжди при собі на випадок, якщо товариство захоче пограбувати скарбницю.
Грабунки також траплялися. Найбільший з них стався минулої зими, коли голодні підмостові мешканці влаштували справжній бунт проти тиранії тодішнього Головного Мартіна Плішивого. Дісталося й самій Чорній Поллі, і лише навіжені пси врятували жінку від смерті. Втім, скарбницю все-таки пограбували. Майна там накопичилося достатньо. Організатор бунту Санчо-Зламане-Коліно хотів привласнити все награбоване лише собі й втекти, але його наздогнали на Мосту інші бунтівники й скинули у воду. Майно розтягли, і кілька наших мешканців вже ніколи більше не поверталися до товариства. А нам потім довелося довго голодувати, бо Чорна Поллі, аби знову наповнити скарбницю, економила на всьому, навіть відбирала всю здобич у тих, хто ходив на полювання.
Іншого разу двоє наймолодших підмостових мешканців — Отрок Іов та Жидок Малафей — таємно привласнили все накопичене майно й намагалися сховатися за Мостом. Але їх вже майже на тому кінці наздогнав Великий Карл зі своїм загоном і повернув назад у табір. Суддя Доуді засудив обох підлітків до найтяжчих робіт — витягати мул з-під Мосту, аби потім продавати його міським пожирачам мулу. Але хлопці швидко охляли на тих роботах і вмерли один за одним від отруйних підмостових випарів.
А ще, коли Головним було обрано Колиму Босого, він скористався особливою повагою Чорної Поллі, і вже на другий день вшився з усім нашим скарбом. Казали, що його за кілька днів затримали у Місті шукачі й розп’яли на центральній площі, бо серед речей нашого скарбу, який він поцупив, знайшлися дорогоцінні папери впольованого нами два роки тому поважного міського купця.
Тепер Чорна Поллі була обережнішою, то ж крім її лютих псів скарбницю охороняв ще й Глухонімий Пім, який вирізнявся особливо скаженою натурою й нікого, окрім Чорної Поллі, над собою не визнавав. Я сам був свідком, як він майже розгриз зубами на кілька частин Обірванця Модді, який спокусився нашою скарбницею і хотів вночі її вкрасти.
* * *
Були у нас і свої свята. А найбільше, окрім Великого Вогняного Збіговиська, ми шанували два з них — День Усіх Підмостових Мешканців і Відхід Туману. Перше ми відзначали на початку літа. Тоді ми запалювали найбільше вогнище, а Чорна Поллі всіх без винятку обдаровувала різними речами зі спільної скарбниці. Тим, хто найбільше відзначився під час полювань, Чорна Поллі видавала подвійний подарунок. А той, хто спромігся дістати бодай один золотий, отримував право мати перед усім товариством Товсту Гафію. Зазвичай Товста Гафія спала лише з Головним, і тільки раз на рік діставалася тим щасливцям, хто приносив товариству справжні золоті гроші.
Відхід Туману ми відзначали наприкінці осені, коли клятий туман нарешті відступав і нам вже не загрожувала ота невідома сила, що раптово забирала наших мешканців до далекого ворожого неба. Тоді Чорна Поллі видавала товариству кілька пляшок рому, який припасала протягом цілого року, і ми від душі напивалися і раділи життю.
І було ще у кожного своє свято — той день, коли він потрапив до підмостового товариства. Але це було похмуре свято. Бо в цей день, який завжди тримала в своїй пам’яті Чорна Поллі, винуватець свята повинен був догоджати іншим мешканцям. І добре, якщо це була Товста Гафія, яка жадала мати іменинника на очах у всього товариства. Але коли до нього підходив Софокл Збоченець, він повинен був смикати його за товстого фалоса. Рудий Франкенштейн бив його ногами в живіт. Великий Карл вимагав масувати йому спину. Трикутний Во просив чистити йому вуха тонким свердлом. А Тут-Покидьок вимагав замість нього зламати палець якійсь із наших жінок.
