Кілька років зими - Валентин Терлецький

— У нас немає вибору. Треба швидше підійматися нагору.

Чоловіки обстежили механізм ліфту і дійшли висновку, що він цілком справний, але, все одно, підійматися треба вкрай обережно, оскільки днище платформи прогнило і могло будь-якої миті провалитися. Вони по черзі завантажилися на неї, Григір — з одного боку, Іван з Гелієм з другого взялися за ручки коліс і почали їх крутити, поволі підіймаючи ліфт догори. Софія з дітьми стояла посередині платформи і двома ліхтарями освітлювала все довкола. Внизу повільно холонув і ще пускав з труби сизуватий димок древній паротяг.

Ліфт зупинився посеред старого дерев’яного барака, крізь шпарини у стінах якого пробивалося проміння. Коли Григір останнім зійшов із хисткої платформи, троси неприємно і жалібно заскрипіли, застогнали, ліфт смикнувся, задрижав і різко обірвався у темне провалля шахти. Постоявши над ним у глибокій задумі ще кілька секунд, друзі роззирнулися навкруги, знайшли двері й вийшли назовні. Примруживши очі від різкого світла, вони кілька хвилин стояли поруч із бараком, обдивляючись місцевість довкола. Це був ліс, завалений м’яким пухнастим снігом, без доріг і стежок, навіть без натяку на людську присутність. Лише мертва зловісна тиша наповнювала його.

Гелій поглянув на компас. Потім, вказавши напрямок рукою, першим рушив неторканою білою ковдрою, залишаючи позаду себе вервечку глибоких слідів. Продираючись крізь сухі ламкі гілки та чіпкі колючі кущі, вони натужно торували собі шлях, вгрузали по пояс у заметах, падали, борсалися в снігу, допомагали одне одному піднятися. Врешті-решт вийшли на берег замерзлої ріки, на протилежному боці якої чорніли квадрати високих, схожих одна на одну, будівель. Це і були Світи.

На відстані кількох сотень метрів праворуч від них виднівся міст через ріку. Але, підійшовши ближче до нього, вони помітили невелике суденце, що примерзло у кризі якраз під мостом. Перезирнувшись, вони зупинилися у нерішучості.

— Йти по мосту дуже небезпечно — там можуть бути патрулі і охорона, — сказав Гелій Гармидер. — Йти по кризі — теж, бо ми не знаємо, наскільки вона товста. Пропоную йти в напрямку того човна. Судячи із усього, він там тримається дуже міцно, значить, і нас цей лід витримає.

Погодившись на його пропозицію, вони обережно ступили на кригу. Злегка притрушена снігом, вона була доволі товстою і спокійно витримувала вісьмох людей. Поволі просуваючись замерзлою рікою, вони безпечно дісталися до суденця.

За допомогою ліхтаря Жало оглянув залізничне кільце, штольню, старовинний паротяг, який ще не охолонув після недавньої поїздки, а також уламки дерев’яної платформи ліфта, яким, вочевидь, втікачі дісталися нагору. Жало натягнув на обидві долоні й на носки чобіт спеціально зігнуті й гострі залізні кігті, за допомогою яких досить легко учепився у вологу і слизьку стіну. Поволі він підіймався все вище і вище, аж поки його велика лиса голова не визирнула поміж розірваних тросів із ліфтової шахти нагорі. Знявши кігті, він вийшов на яскраве сонячне світло, яке виблискувало і спалахувало золотом на снігу. Лише свіжі людські сліди свідчили про те, що в цьому тривожно-тихому місці хтось нещодавно був.

Григір Заливаха постукав прутом по доволі високому борту суденця і сторожко прислухався. Друзі обійшли його з усіх боків і вже хотіли рушити далі, коли з його корми несподівано визирнуло заросле довгою сивою бородою і скуйовдженим волоссям обличчя діда. Уважно подивившись на непроханих гостей, дідуган зробив переляканий вираз і раптово зник, а натомість вони почули зсередини човна дивні схлипування і голосіння. За кілька секунд старий знову з’явився, тепер вже на носі суденця, і заволав:

— Навіщо ви привели їх сюди?!! Навіщо? — після цих слів він знову зник.

Потім із борту на лід впали мотузяні сходи і вдягнений у брудне лахміття дід незграбно спустився вниз. Шкутильгаючи, він підбіг до дітей, які з усіх боків обступили Софію, уважно оглянув кожного з них і настрахано відсахнувся.

— Давнє пророцтво справдилося! Вони тут! Тепер начувайтеся, живі й мертві. Я, Сивий Мрець, кажу вам: ці діти мають змінити світ! Це вони, це точно вони, отже, настав кінець усьому! Давнє пророцтво здійснюється!

Із цими словами він видерся на борт суденця і вже звідти загукав:

— Бійтеся дітей, які схожі на живих, але насправді мертві! Коли їхні тіла й душі знову з’єднаються, зло отримає небачену силу, і не знайдеться жодного, хто міг би протистояти йому. Хіба тільки той, хто любить по-справжньому. Але любов вмерла разом із казкою. Якщо хтось захоче побороти це зло, йому потрібно спочатку відчути любов, справжню і єдину, потім відродити казку, повернути її людям, і вже тоді ставати на двобій зі злом! Лише тоді! — дід знову сховався, але за кілька секунд здійнявся над бортом зі старовинним мушкетом в руках.

— Геть! Ідіть геть звідси! Облиште мене! Геть!

Він рішуче підняв зброю і прицілився в них, тому друзі змушені були поспіхом відійти подалі від суденця. І навіть вже на другому березі вони ще чули хрипкі крики і прокльони дивного дідугана. Відсапуючись, вони сіли на каміння під деревами. Софія уважно поглянула на дітей. Вперше за весь час їхньої подорожі вони підвели голови і дивилися на дорослих спокійними і холодними поглядами. Дві дівчинки і два хлопчики, приблизно одного віку, були ніби рідні брати й сестри. Їхні очі — водночас колючі й м’які, порожні й сповнені глибини, байдужі й пристрасні, злі й добрі — здавалися незвичайними, навіть нелюдськими. Єдине, що чітко читалося