Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

на самого себе... Отако життя тебе перекручує!.. На мить війнуло вологою тьмою з тієї церквиці, тремтить одинока свічечка... Однорукий священик... І пожежа... Олегові запекло від пекельного вогню, у якому горіла Оскольдова церква... Запекло біля серця — і він звалився на руки боярина Сурсубула. На поміч підбігли князеві охоронці й знахарі. Що йому поробилося? Що сказав йому боярин? Нарешті Олег зітхнув — усе ніби минулося. — Знайди оту Оскольдову харатью, — провадив знову Сурсубул. — Без неї не заплатять за минущі літа. А раті даси в підмогу? — Подумаю...— зітхнув Олег. — Думати нема коли, княже. — Хай ідуть тільки охочі. Скажу нині воєводам і соцьким. — І на тому дяка...— зрадів Сурсубул. І викотився з намету. Степко перехопив останні слова Сурсубула: — А яку харатью потрібно мати, боярине? Сурсубул зневажливо глянув на цього челядина. — Не твого розуму справа, хлопче. — А може, й мого! — Степко хоч і почервонів, але вперто дивився в саме обличчя пихатого державця. — У мене є пергамени Оскольда. І договір якийсь, якась харатья. — У тебе? А ти хто? — вразився Сурсубул. — Я Степко. Був унотом у пресвітера Григорія... Нині драгоман нашого володаря. Сурсубул ще раз оглянув його з недовірою. — То й драгоманствуй собі... — скривив уста. Бач, казна-що меле язиком цей обшарпанець! Хоче, певно, мзду якусь мати від свого князя. А втім... Хай би той Олег швидше подав Симеонові ратну поміч. Він, Сурсубул, сам би повів його воїв. Ох, цей мадярський меч! Цих нових жорстоких ординців наввипередки купують і ромеї, і германці... Що ж вирішить цей дикий варвар — Олег? * * * Болгарська весна коротка — спливла швидко. Літо набирало високости. Цар Симеон все ще стримував орду Арпада, яка тепер утверджувала свою державність на землях двох знищених нею слов'янських держав — Моравії і Хорватії. Втративши задунайські землі, Симеон стримував натиск мадярів на іншу свою територію. Руські охочі ратники допомогли йому, але вже час було їм рушити на Царгород. Олег зібрав дружину і сказав: — Чекати вже не можемо. Підемо самі на Царгород і приб'ємо меч до його Золотих воріт. Як те зробив Оскольд. — Оско-о!..— загукали ратники. Їм не терпілось здобути для себе честь і багатства. — А де вої болгар? — спитав хтось із старшин. — Прийдуть пізніше — навздогін. Але ми першими маємо забрати всі добра і золото! — кинув Олег. Олег розраховував: Симеону тепер нема куди подітись — його держава опинилась затиснутою між двома хижаками — лукава Ромея і хижа Мадярія. Зникла Хорватія і Моравія. Відрізана Чехія і Польща. Руси для нього нині стали єдиними соузниками!.. Руські вої піднесено готувались рушати далі. Що може сильніше з'єднати натовп жадібних до чужого багатства і слави, як не обіцянка забрати їх в інших! Сила-силенна руських воїв, що обсіла побережжя навколо Варни, уже дратувала і болгар. Було продано все, що хотіли продати, з'їдено все, що куплено, а далі почались крадіжки, розбої, насилля. Ратники здобували собі на прожиття. Боярин Сурсубул знову прибув до Олега — підштовхував, аби швидше виводив свою рать з Болгарії. Дальше пробуття тут було вже небезпечним. Скривджені грабунками болгари, виснажені поборами Симеона і Сурсубула для безперервних воєн селяни могли повстати... Ослабити ж зараз імперію ударами й пограбуваннями русів — це велика допомога Болгарії. Сурсубул радив Олегові: — Нині для тебе вигідний час. Греки з полководцем Імерієм вийшли із столиці і б'ються з арабами. Провінційна знать повстала разом із полководцем Андроником Дукою. Патріарх Николай з ними також. Андроник хоче сісти на трон. Доля відкриває тобі шлях на Царгород,.. Може, сам візьмеш вінець кесаря! — підігрівав честолюбного варвара досвідчений царедворець Симеона. Олегова рать нарешті рушила — плавом і берегом. Але помилився Сурсубул: полководець Імерій швидко дізнався про рушення русів, уклав перемир'я з арабами і пішов русам назустріч. Поки він ішов, руси уже встигли повоювати багато градів і портів, там пограбували храми, склади, гавані. Лодії русичів уже поважчали від здобичі... Добре, що все це дісталось тільки їм, болгарської раті все ще не було!.. Сольба від Імерія зустріла Олега вже поблизу Хрисополіса, під Царгородом. Послів було п'ять. Олег зібрав своїх радців — і бояр, і Претича, і Степка-книжника, і болгарина Варлама, що був від Сурсубула. Посли принесли світлому руському князеві дари. Варлам сказав, що «світлим князем» горді ромеї називають не всіх вождів варварів, а лише володарів могутніх народів, рівних з Ромеєю. Через тлумачів посли казали: — Наші кесарі, дані Богом, Лев з Олександром, хощуть творити з тобою, світлий княже, мир і любов. І просили ці дари прийняти. — Скажи їм волю мою, — велів Олег Степкові.— Ими ми ся по дань! Платіть мені данину, яко за Оскольда платили. — Ми не знаємо такого ряду з Оскольдом. Не можемо платити, коли немає харатьї, — хитрі посли напевно здогадувались, що Олег не мав тієї давньої угоди. — Є така харатья у вас! — розсердився Олег, бо все виходило так, як казав Сурсубул. Але посли гуртом заговорили, замахали руками: — Якби була, ми знайшли б у наших хронографах. У нас нічого не пропадає, все записується, все зберігається хоч за тисячу літ! А тут нема! Бо й не було такого... То все вигадки болгар... Вони найлютіші, найпідступніші наші вороги! І проти нас усі народи нацьковують. Ми це знаємо. Коли хощеш — зараз новий мир і любов покладемо між нами. Будете мати, що захочете... А ще, коли бажаєш, царські мужі тобі покажуть всю нашу землю грецьку — і багатства наших садів, і золоті бані храмів і палат, і дивної краси каміння зі всього світу, і страсті Господні, і вінець царський, і хламиду багряну, і мощі святих... . Гречини були готові на все — їм був потрібен мир. — Маю раду держати...— гордо сказав Олег. І держав раду. Карло і всі варяжини радили взяти дари від кесарів і покласти нову заповідь — по дванадцять гривен на ключ, на всі дві тисячі лодій. І створити новий ряд. Тоді сказав Степко: — Княже! Сотвори новий мир, але візьми і Оскольдову данину. Є у мене харатья про сіє. Ось вона! Я склеїв пергамен, який ти колись порубав... у церкві Оскольдовій... Я його прочитав. Тут! — він підняв над головою шмат жовтого цупкого пергамену,— тут ця харатья з гречинами. Олег не йняв віри.