Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

по смерті люди назвуть його подвійним злодієм, що забрав владу і в Оскольда, і в Ігоря. Але то буде опісля... А зараз він забрав би знову жорстоку силу. Тепер бачив, що всі оті лакузи, що перед ним хилились, по смерті його першими плюнуть йому в очі і в душу. О, доля володарів! Наприкінці життя вона в усіх однакова — тепер він це знав. І знав, чому всі владці до останнього свого дихання тримаються за владу навіть... уже мертвими руками! Бо вони бояться своїх лакуз. Через те хочуть змусити їх хоч за життя коли не шанувати, то мовчати!..— ненавидячи... Втім, чув себе викинутим із життя. Слабіло тіло й руки. Уже не бурунили кров дзвінкі київські весни, дніпрова хвиля клекотала уже не заклично, не рвався до походів. І навіть грайливі іскристі очі Гордини не викликали ні жадань, ні гніву. Навіть на злість не вистачало сил — лишалась сама байдужість. Бо не міг змінити життя, яке пливло повз нього. Скоро ця байдужість заповнила його. Більше жив спогадами, в яких піднімалось марево давніх хитрощів, лукавств, битв, пожеж, підступів... У спогадах приходили всі ті, хто давно відійшов від нього і від життя: і Рюрик, і Єфанда, і Оскольд... Мабуть, вони тягли його до себе. Відчував, що в ньому народилася якась інша людина, ім'я якої Старість. І від неї вже нікуди не подінешся. Став звикати до неї, не тужити за тим, чого не повернеш. Зрісся з тим, що лишилося за його плечима. Так було затишніше на душі. Та інколи той Олег, якого знав Київ, починав бунтувати проти того нового, що зродився в останні роки, після царгородського походу, о ж він — Олег! По-тутешньому, по-слов'янськи — творець. А на берегах його Венетського моря, в бодричів, то так і є: Олег. Древнє ім'я давніх вождів і царів, які привели в ці краї могутній народ кельтів... Отож Олег не здавався. Злостився на бояр, на челядь, на увесь світ. І найбільше — на Ігоря. Кричав, що рудий Єгорця той ходить не путями свого розуму, а розуму своєї жони і бояр! Що він м'якотілий і безрадний, непевно кермує Руською країною. Не утримати йому всі землі, які великими трудами пригорнув Олег до Києва, не вирвати йому у Царгорода давню данину, яку кесар пообіцяв віддати і не віддає... Олег не нарікав на себе, хоч знав, що саме він не навчив Ігоря гордости за його справу, а навчив ненависти до себе, коли вигнав його з матір'ю з Києва, коли потім убив Єфанду... Ігор його ненавидів і боявся. Але... коли б Олег того не зробив, Єфанда вбила б його зі своїм Змієм Гориничем... Круті путі-дороги у владців! Але він ще живий і буде вершити справи в Києві. Відправить Ігоря за Джурджанське море — хай пошукає сам собі слави, а Києву золота-срібла, та перлів, та узороччя, а йому, Олегу, дасть якийсь час лишитись при кермі. Олег обіцяв Царгороду дати воїв у підмогу проти сарацинів, а ромеї дадуть за це данину. От Ігор і піде в Табаристан. Старий хитрець ще не втратив мудростм! Усі будуть вдоволені: бояри чекатимуть мзди, варяги — нової здобичі, молоді мужі київські ізійдуть із града за багатствами, менше ворохобити будуть!.. Упали перші сніги. В небо вдарили сірі пахучі дими. Знову залюдніли торговища по санній порі. Збурено гомоніли, чогось очікували. Табаристан! Гилян! Абесгун!.. Розпитували купців, що прибували з далеких країв. — Чули про те? Се далеко? — Далеко! — Мовлять, там повно золота-срібла, і перлів, і килимів!.. Чи так? — Так... там усе є. Там земний Урай... Заворушились і бояри. Потягли до Олегового двору своїх боярчуків і родаків. Сам Ігор поведе! Діло певне... І як подивувався Олег, коли до нього прийшов і колишній його воєвода — Щербило. Це він, Олег, колись підняв його на цю Гору із глибоких проваль київського Подолу... Як низько кланявся йому за ті землі і села!.. Зрадці завжди кланяються низько... Але Щербило відкрито дивиться йому в обличчя. Чорний вус його ледь-ледь тремтить — певно, страх б'є його тіло. А красень який... Олегові подобається цей страх. Подобається, що він, Олег, переміг нині цього свого переможця... Щербило прийшов не до Ігоря — до нього. — Хощю іти за море... візьми... Олег насупив сиві-сиві брови. З-під них зблиснули холодком зіркі, як і раніше, очі. Чого це йому, вдатному красеню, якому всього вистачає в Києві, чого б це йому захотілося за море? В такий далекий і непевний похід. Від кого тікає? Від нього? Від Гордини? Олег розмірковував, а кінчики закручених догори чорних вусів Щербила ще більше тремтіли. Мабуть, не зможе простити йому Олег... — Пощо ж хочеш залишити Київ? — Олег наставив на нього свої зіркі очі.— Від кого тікаєш? — Від себе...— тихо сказав і похилив голову на груди. О, це відчуття відоме Олегові — ціле життя прагнув утекти від себе — і не зміг. — Іди до Єгорця. Просись у нього. А я скажу йому. Щербило низько вклонився. Неквапом вийшов. Цей Щербило чимось нагадав його — давнього, молодого, затятого, відважного... Тільки в ньому ніколи не було отого страху і відчаю, що тіпали душу Щербила. Відчай і страх не для владців. Олег-бо ж завжди хотів владарювати і тому завжди гнав цих непрошених дідів од себе. І це те, що піднімало його над усіма. Так, він не знав ні страху, ні. відчаю, ні жалю. Не знав горя від втрат. Ось і зараз — втратив свою веселооку бояриню, з якою думав зігріти свою душу в старості. І не дає собі думати про неї. Він її втратив. Але знайшов покору найнебезпечнішого киянина, знайшов побіля своїх підошов цього красеня-переможця. Чи ж варто сумувати? Увечері до Олегового терема підскочили сани, з них вийшла якась жінка. Невже Гордина? Кажуть, вона геть звелася від чекання на нього. Тільки ж чого чекала? Розплати за зраду? Помсти за довіру? Ошатних дарунків? Він їх привіз повен дім і всі роздав своїм челядницям. Рвав свою гордість разом із тими паволоками... Але до гридниці зайшла Ігорева княгиня. Його Ольга! Вона залишилась до кінця щирою і відданою йому. Може, єдина з усіх. Мабуть, через те, що були вони однакової долі — життя прибило їх, як осіннє листя, до цих високих київських круч та й покинуло... — Вітець, ти давно не заходив до нас. Маєш гнів? —