Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Не можу мати гніву на тебе! Ти в мене єдина віра в життя, — і сказав правду. Це вона відкрила йому очі на велику дорогу, яка повела його до Болгарії і до Царгорода. Якби не її оповіді... Якби не її слава... Сидів би Олег у Києві протягом всього життя, не побачив би ні світу, ні таких багатств! Не подумав би, мабуть, мірятися силою із гордим Царгородом!.. А він таки примусив кесареву Ромею стати на коліна перед Києвом... І перед ним!.. — Що робиш нині? — веселими синіми очима вона голубила його зсивілу голову... — Готую для Ігоря добру рать. Далека дорога — вої мають бути сильними. Щоб перемогти швидко і борзо повернутись назад... — Варяги також хочуть іти? — раптом спитала Ольга. І Олег збагнув: саме задля цього вона й прийшла до нього, Але він про них не думав. Свенельд з дружиною сидів у деревській землі, змусив Іскоростень_давати цому полюддя на своїх воїв. Його варяжини з Карлом мають бути з ним, то вірні осторожники. — Я ще не думав, Ольго... — А може, хай ідуть з Ігорем. У них силища велика, добре повоюють Табаристан. А коли залишаться — добре повоюють Київ і київську землю. І Малка ще сюди приведуть — хтозна... Я так подумала... — Тепер і я подумаю!.. — Подумай, отче. У мене ж дитя на руках. Куди побіжиш? Під чий захист? Ти всю дружину відсилаєш, А хто захистить тебе? Що, коли знову печеніжини чи угри які заявляться... Він злякався цього. Справді, хто ж захистить його? Бродячих варязьких ватаг чимало... Ординський Степ бездонний... Ворохобників-мужів буде досить... І ще й волхви бродячі постійно підбурюють людність... Ольга, бач, добре про все подумала. Вона подумала, як мати. І як справжній володар. — Добре. Свенельд піде з Ігорем. У Києві буде Карло і... Щербило. Дам йому тисячу воїв. — Щербило! Це той, що у Вишгороді?.. Він підпирав владу Гордини. — Тепер буде підпирати мене. І тебе. — Ти віриш йому? — Вірю, від сьогодні. Він щойно був тут. Молода княгиня широко розкрила очі. Звичайно ж, краще Щербило, аніж Свенельд... Але... дивно... І все ж краще хай буде Щербило! * * * Іменем істини завжди пророкують лжу. Раніше Степко навіть не підозрював цього. Та чим більше приглядався до Олега, тим більше розумів це. По прибутті з походу Олег поселив його на Княжій Горі в убогій хатині для челяді. Мав переписувати Оскольдову харатью на ще один пергамен. Ще мав списати новий ряд з греками на окремий спис. Сам же переписує старий Оскольдів літопис, щоб не згубились дні й літа минущі. Вдень сидить, переписує, увечері додому. Часом засидиться допізна — тут і заночує. Запалить лоєву свічечку, читає книги, які приніс із Болгарської землі. Читає цілу ніч. Боже, який то світ великий і предивний постає перед ним. Скільки в ньому добрих і величних справ, а скільки крови й зла!.. Думає Степко і про високе в людині, і про низьке. Взяти хоча б його вітця. Сліпий, неправедно знищений, скалічений, а душа витає у мріях, вибудовує храми для оселі людської величі й радости. Таки ж хоче поставити отой храм на Оскольдовій могилі, де залишив свої очі. Дивно, що Олег та його лакузи нічого не кажують — ні про заборону, ні про дозвіл,— ніби ж і погоджуються. Ба! Тепер і віщий Олег іменем Оскольда підпирає себе, вивищується. Перед кесарями виставляє себе захисником Оскольдової правди і харатьї! Ніби то не він убив його власним мечем! Ніби не він спалив його церкву і порубав його пергамен!.. Дивина з усіх див. Якби хто раніше Степкові сказав, що Олег отаким колись об'явиться, не повірив би. А тепер сам бачить. Навіть інколи Степкові здається, що Олег хоче наче вилізти на плечі Оскольдової слави і здійнятись вище від того. Було кривдно від цього. А таки ж виходило, ніби Оскольд допомагав Олегові, цьому великому грішнику. Може, це робив задля Києва, задля землі своєї, яку тепер розбудовував цей приходень. О, велика таїна великих владців! Не осягти її простим розумом. Та ні, це, мабуть, віщий Олег насильно стягує з небес душу Оскольдову, щоби себе підняти туди. Може, в цьому його таємниця? В невсипущому жаданні слави на цьому світі. Мабуть, так і є. Тому не пошкодував життя київського князя, тому не посоромився зганьбити пам'ять про нього, а коли стало вигідно, то й душу його стягнув із неба. Жах накочується на Степка... Ось вона, дорога до влади, — в незмірному честолюбстві, в сліпому захланному леті до слави, коли переступають через життя, через честь, через любов і священну пам'ять у погоні за нею. Але що з того, що віщий Олег отак пнеться в небеса? Небеса не там, куди він прагне. Небеса у людських душах і в людській пам'яті. А серед людей він зненавиджений. Ніколи не забудуть йому кривавих гріхів. І так буде навіки-віків!.. Отак відкрилась Степкові-книжнику ще одна свята мудрість: «Яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють і вам». Так проповідував святий Матвій. Степко знову починає читати при мерехтливому світінні лоєвої свічечки. Мало книг приніс із болгарської землі, тож знову перечитує все. Хилиться його розкуйовджена голова над столом, в його темних очах відсвічує пломінчик вогнища. А десь всередині його пам'яті пропливають перед ним нові часи і нові життя... Не відразу відчув, як тихо відчинились двері і якась світла тінь виповнила виталище. — Се я, Степку. Не впізнав? Біля порога стояла жіноча постать. Але це була не жінка, а якась чарівна істота, що спустилась в його хатинку з небес чи прийшла з інших світів. Якась свята істота... Така знайома йому — і така недосяжна. Тут, на Горі, усі називали її княгинею. А він знав її як добру і таку звабливу дівчину, яка бігала колись із ним до схоли. Нічого князівського не було в ній — Оленка, та й годі!.. — Не знаю... Може, й упізнав... — Ніби й не радий? А я так зраділа, що ти повернувся! Наче повернув мені шматок прожитого життя. Того ще... — вона повагом, якось велично підняла руку, стягла з голови білу шовкову хусту, Степко звівся з-за столу, прикрив книгу. Не знав, куди подіти руки, то й почав осмикувати на собі чорну рясу, підтягнув пасок. Ольга усміхнулась: ряса — і