Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

підперезана! Але пасок — із срібною застібкою! Вона враз прикіпіла поглядом до неї — звичайно ж, це звідти, з Преслави. Це тільки преславські вотри-майстри можуть із срібла робити такі дивні узори! — Там купив? — засміялась щиро, так ніби зустрілась із дорогою людиною, — Там, — Степко нарешті підняв до неї очі. І враз тривога стрепенулась болем в його душі: Оленка ж нічого не знає ще про матір. Про її смерть... Ось зараз вона запитає про Томиславу. — Кого бачив? Як матінка моя? Як Сурсубул? Ти когось бачив? — Нікого не бачив...— проговорив швидко й одвернувся. Бо согрішив язиком своїм! Так вийшло, само по собі. Прости йому, Боже! — Тебе Олег, бачу, жалує. Маєш хату. Назад не хочеш? — Ольга блиснула в усмішці красивими вологими зубами і не чекала відповіді. — Та ти ж удома. А я оце поїхала б... Хоч на день... — Чого ж, попроси Олега... — Не до того... Добре, що ти повернувся. Бачиш, тут немає книжних людей, а треба. Ой, як треба... — це вже говорила з ним не Оленка, а київська княгиня Ольга. Вона без припросин сіла на лавицю край столу, поклала руки на коліна. І вже в її очах був не усміх, а напруга, різка, холодна, що борознила зморшками молоде чоло... — Ти сядь, не стій. Хочу з тобою порадитись. Кажуть, ти переписував харатью Оскольда. Це так? — Так. Переписував. — Я знаю, Олег тоді не зважив на твої слова. Але буде по-іншому. До Царгорода хочеш піти? — Не знаю. Навіщо? — Із сольбою від київського князя. Від усієї Руси. І запишеш нову харатью з Царгородом. Русичі мусять мати всі вольності в торгівлі. Треба все те вписати у нову харатью. Дивно було Степкові книжнику. Молода княгиня говорить про те, про що він давно говорив. Але його не послухали. А він же знає, як великі багатства від торгівлі пливуть із ромейської землі в лодіях, в купецьких валках і в болгарську землю, і в німецьку, і в сербську... — Це Олег так сказав? — Може, Олег, а може, й ні. Але руських купчин треба оберегти від грабежів ромейських митників. Коли згоден іти — скажу Олегу. — Згоден, — хто ж відмовиться поглянути хоч краєм ока на той вселенський Царський град?! — Але... княгине... дозволь привести сюди книжних мужів і отроків. У мене є в болгарській землі содруги... — Болгари? — Один із болгар, двоє моравів... — Клич їх моїм іменем! Що хочеш тут робити? — Книги переписувати. Схолу завести. — Добре намислив. І дівчаток беріть до науки. У мене ж дві дочки! — на мить княгиня забула, що вона княгиня київська, а він простолюдин. Щирість вирвалась несподівано, так ніби вони обоє знову були унотами-учнями... І в цьому рівні, як рівні між собою усі на світі, хто прагне до знань... — Поведеш сольбу до Царгорода, умовлю Олега. А стрінеш матінку мою — скажи про мене, — княгиня пірнула у сутінь сіней, залишивши Степка розтривоженого. І здивованого. Невже державні справи, влада витравили з її пам'яті любов до нещасної матері — вона згадала її якось мимохіть... І ще одна загадка Княжої Гори постала перед книжником Степком: хто ж нині по-справжньому владарює тут? Олег?.. Он він там у своїй гридниці важко ступає по рипучих мостинах підлоги, розганяючи по кутках небоязких мишей і мишенят. Куйовдить свою сиву голову, за чимось зітхає. Може, бесідує з душею Оскольдовою, що спускається до нього з нічної тиші небесної. Може, каяття з'їдає його сумління. Чує ж бо, що скоро одвіт держатиме за діяння свої на землі і за гріхи, які вкоїв. Боїться, певно, що не простяться вони йому. Але чи може торкнутись його совісті каяття? Чи є в нього ота совість, сумління чесної душі? Олег заклопотаний собою. Ні, не він уже владарює на Горі. Як був чужаком, зайдою, таким і відходить. Скільки не задобрював наближених своїх лакуз, однаково вони зневажають його нині. Раніше зневажали боячись, тепер зневажають уже не боячись. Чужий і простолюддю. Що дав йому цей здобичник? Прийшов на все готове — живився їхніми набутками і силою, задобрював дешевим блиском чужого золота, яке швидко й протекло крізь пальці. Забране чуже добро не затримується в руках здобичників — мов пісок виціджується з долонь. Щож лишається в цьому житті вічного? Правда, якої він не вмів сіяти. Бо вмів тільки брати і руйнувати чуже. Отож і чужа держава, і чужа влада вже висковзнули з його рук... Тяжко, коли володар переживає свою славу. Переємець же його Ігор також ще не кермує. Він має більше сили в плечах, ніж мудрости у голові. От і виходить, що Ольга мусить додумувати за Ігоря про державні справи. Що їй ще лишається? Шукай сама радости й певности в житті, мудра жоно. Співай, пташко, у клітці птахолова, коли хочеш мати зерно для життя. Нелегка доля випала тендітній княгині. Степко мусить підперти її своєю працею: і схолу відкрити, і церкву християнську поставити, і літописання відновити. Усім серцем поривається він до Ольги — ще більше, ніж у попередні роки. І як добре, що зараз може стати її довіренцем. Підперти в її нелегкій боротьбі за себе і за всю країну. І як добре, що він тепер може бути перед нею чистим, аки ангел... Буде він сіяти у своїй землі зерна світла й мудрости. Тоді, в тому небесному житті, йому буде легко дивитись, як помножуватиметься той врожай. Сказано ж бо: «Спраглі, ідіте всі до вод!.. Сійте справедливо — і пожнете милість». * * * Душа воєводи Щербила чомусь стала неспокійна, скаламучена. Він пішов од вишгородської володарки, хоч серцем ще лишався там. Гадав, перейде знову до Олега і тим відомстить боярині за її владолюбство. Хотіла влади тільки для себе — його мечем жадала вивищитись, підім'яти його честь під свої підошви. О, він вчасно схаменувся... Та вийшло так, що хотів помсти для неї, а відомстив собі. Ніби хтось душу з нього витяг — не тішило, що Олег знову дав йому дружину, не тішив і його теремний дім новий — було йому там порожньо й самотинно. До пекучі в грудях. Каламутні думки вчепилися в нього — дивом дивувався, що ціле життя п'явся на цю Гору, а, діставшись на неї, став ніби спустошений душею. В тій його перепаленій душі часом спалахувала іскрою усмішка