Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

захотілось звестись на ноги і йти, як ніби вона була молода і пружиниста в тілі. Але застережливі руки чаклунки змушували її тіло міцніше втискуватись у ліжко, аби не пропустити жодного поруху її дивних рук. — Ось! Забрала від тебе всю нечисту силу, княгине. Вона тебе всю сповила, як дитину повивач. Вставай — і йди. Княгиня різко підхопилась, поставила ноги на підлогу — і не вставала. — Не бійся. Ступай. Іди в той куток, де сходить сонце. Іди! Дивися на сонце, дивися. Ти його побачиш. А я ліжечко твоє отак посуну... Отак, щоб твоя голова на схід сонця була... А ти, сонце пречисте, обмий нашу княгиню, матір Маломира, а ти, світило яснеє, дай силу матері печальній, й очисти від злого ока і слова злого, і випусти золотий дощ зі стрілами, хай обмиє він її очі... її шию, її вуха... її душу — і спали-спопели Морану мертвящу і Мару червлящу, і пусти їх водою-рікою, живими ручаями у море-окіян вогненний, і спусти на самеє дно, у пекло кипляще Пека-Пекельника... Служниця вже стояла на порозі із глеком джерельної води. Веселина, приговорюючи свої приговори, підійшла до неї і взяла той глек, поставила при узголів'ї ліжка, накрила білим рушником. Потім взяла княгиню під руки і підвела до ложа. — Приляж тепер і відпочинь. А я тобі відвару трав приготую. Щоб добрий сон був. Уві сні до тебе повернеться твоя сила... А ти, водице живая, налий кволе тіло силою і вилий нечисть із душі, з голови і з мислей — і віднеси її за три моря, де синій окіян, і сине небо, і синій камінь лежить на березі. А синій птах стоїть і скльовує все зле й нечисте... А цей глек завтра треба звідси забрати і вилити у болото, глек тоді накрийте чорною ганчіркою і поставте десь подалі. Щоб хвороба та не повернулася в хоромину. — Спасуть боги тебе... Звідки ж ти? — Я з Києва. — З Києва! — очі княгині засяяли. Веселина залишилась жити у покоях княгині. По Іскоростеню пішла гуляти чутка: ожила їхня княгиня! Тож тепер вона зробить усе, щоб вигнати варяжинів з-під Іскоростеня, які там зрубили собі градок і деруть данину з деревлян. Мовить Свенельд, що віднині деревська земля буде вотчиною йому і його синові Мстиші. Найняв йому навчителя — варяжина Асмуда, і той навчає його справно мечем володіти. Щось недобре затіває Свенельдище. Мабуть, хоче вигнати Малка, а він мовчить. Боїться, що не здолає... І чого такий боязкий став їхній Малко? Чи, може, смерть вітця перелякала його ще в пелюшках?.. Серце Веселини тривожилось. Недарма вона сюди прибилась — треба рятувати їй свого сина... Покинула двір княгині й оселилась в покинутій хатині на околиці града, де колись довбали каміння для князівських палат. Тут було затишніше. Люди приходили по допомогу, несли до неї свої хворості і вдячність. Допомагали зелениці хто чим міг — шматком сала чи окрайцем хліба, хустою чи якоюсь новиною. Скоро дізналась про все, чим жила деревська земля. Знала про Свенельдове гніздо, яке люди називали вовчим лігвом. І про молодого Свенельдича знала все: зранку він виїздить із своїм навчителем до Ужа, до кам'яної скелі, і там вони навчаються брати один одного в мечі. Там-таки і побачила його раннього росяного ранку. Боялась визирнути з-за кущів; з-під гілляччя спостерігала, як вправно Мстиша сидить у сідлі, який у нього гнучкий стан і міцна постава і юний рум'янець на щоках, засіяних муратинням. І який у нього золотистий вус пробився над губою. Лише по-варязькому заплетене в косицю волосся. Довго дивилась, як Асмуд і він, витягши вперед мечі, пішли один на одного, як вправно відбив націлений на нього меч свого навчителя, але той змусив його відступати вгору, по велетенській кам'яній брилі каменю. І враз — помах меча! — із рук Мстиші Асмуд вибив зброю... Потім навчитель щось йому довго показував, крутячи в руках свого меча. І знову розійшлися, щоб помірятися вправністю. Веселина не могла чекати більше. Вибігла на галявину, кинулась до Мстиші: — Мстишо, се я!.. Твоя мати!.. Чи впізнаєш мене? — Хлопець подивовано звів тонкі золотисті брови. Мати? Що се означає? Хіба у нього є мати? Скільки себе пам'ятав, його ростили, годували й одягали дядьки. Усі його навчителі також були мужами-варяжинами. Вони навчили його своєї мови. А слова цієї жінки чужі для нього, грубі. Тільки чомусь він розуміє їх... Справді, таки ж чув цю мову колись... і цей голос... І очі ці бачив... колись давно, як ще гойдався в колисці... Першим обізвався Асмуд. Щось крикнув, махнув рукою, мовляв, іди звідси, не заважай. Хіба не бачиш, іде справжній ратний бій, — Мстиславе, синку, ходімо з цього вовчого логова, я порятую тебе. Що ж ти зваряжився зовсім? А люди виженуть і проклянуть вас... — Не виженуть! — безжурно засміявся хлопець.— Ось ми їх отак — фіх! — і цвьохнув мечем по стеблах трав і гілках дрібних кущиків.— Бачиш? — його прозорі світло-золотисті оченята блиснули від задоволення — мав добру силу в плечах, мечем уже може потяти й голову... — Мстишо, ти ж народжений мною. Матір свою, як і свій народ, треба шанувати... — Який народ? Він розуміє лише силу меча! — підійшов до неї Асмуд, трохи гортанно округлюючи чужі для нього слов'янські слова. — Це мій син,— вклонилась до нього Веселина, і сльоза радости забриніла в її голосі. — Но-но! Це син витязя Свенельда! О-о! Ловкий син! Бравий витязь! Він має стати володарем цієї деревської землі. Це дуже велика держава. Багато землі, багато градів. А ти — геть! — рішуче замахав до Веселини. Вона відступила. Була розгублена. Син її не знав. Вона була йому чужа. У нього вже забрали добре дитяче серце і викували з нього крем'янистий меч. В очах хлопця ні краплі доброти, слова його звучать по-чужинськи, як дерев'яні. З нього готують володаря чужої країни... То деревляни правду мовлять, що Свенельдище хоче собі забрати їхню землю. О, чує вона: тут пахне великою кров'ю... Бачить високі полум'я пожеж... Горять дерев'яні гради й градки, оселищай виселки... Горить земля деревського народу. А син її сідає на чужий князівський стіл... Переступає через калюжі людської крові і людського горя... О Свенельде, ти хочеш зробити з її сина лютого вбивцю і руїнника, як і сам є? Вона мусить щось зробити... Викрасти сина, розповісти йому правду,