Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

сполоханим дзвоном усіх киян у полки, що Степко-книжник змінив свою рясу на сітчасту кольчугу і шолом. Пізно ввечері, коли старий місяць закотився за овид, Свенельд з дружиною підійшов до подільських воріт. Вражено спинився: на валах града горіли вогнища, чатарі перегукувались на заборолах; іржали коні в нічній темряві, намагаючись скинути з себе незвичні для їх оратайського життя сідла й попруги. Хто привів цих ратників на охорону града? Який воєвода? Свенельд не міг того збагнути. Як не міг збагнути і народ, яким хотів володіти... * * * Світанок був розбуджений шумом весел на хвилях ріки. Свенельдова дружина завмерла: мабуть, кияни вирішили обійти їх рікою і полонити всіх. Пропливло кілька човнів, покрутились на повороті ріки — й повернули назад. Надто мало людей при веслах. Може, розшукували їх ці невідомі човни? Чому кружляли біля Угорської гори? Свенельд послав до берега Мстишу. Хлопець не довго думаючи роздягся і, як тільки човни знову закружляли на повороті, гукнув: — Егей! — плюхнувся у воду. Наввимашки поплив до незнайомців. Вони припинили гребти, підняли плавця на борт. А скоро він знову розмашистим саженем розрізав чорноту води — плив назад. Човни ж рушили до Почайни. — Хто такі? — нетерпляче перепитав Свенельд, як тільки Мстиша вийшов із води. — Нас шукали... — Пощо? — Мовили, бояри київські із волхвом підняли м'ятеж. Обступили княжі палати — Ольгу з дітьми. Бо князь ізійшов із града, на печеніжинів пішов, А кияни сидять на валах. Просять бояри підмоги. — Го! Як ми до них доберемось? — Сказали: ідіть в обхід, до Хрещатих воріт. А вони їх відчинять. Свенельд замислився: хто вони, оті ворохобники? Чи не хитрість яка? — Хто стоїть за ними? Самі бояри влади не утримають. — Але ж коли кличуть, треба йти! — сказав Мстиша. — Вони сподіваються на нас. — Авжеж, їм потрібні наші мечі. Без них вони владу не візьмуть. А чи варто йти на смерть нам, аби якісь череваті бояри здобули собі владу? Мстислав від несподіванки змовчав. — Хіба ми для них владу здобудемо? Для себе! — Але ж вони добровільно не віддадуть її, сину. — А в кого мечі? — у нас! Ми — за себе. Великий витязь не поспішав. — Кажеш, і волхв з ними. Той віщун колись проклинав варязького Змія. — Тож колись. Тепер кличе тебе на підмогу.— Мстиша вже одягся, зігрівався, пританцьовуючи. Він так хотів показати свою відвагу і кмітливість у бою! Не розумів, чому батечко такий нерішучий. Певно, старіє великий витязь... Всихає сила в розумі, й відвага в серці вивітрюється. Страхи розтинають йому душу. — Ти боїшся, фатер?? — дратується Мстиша. Свенельд образився: дурний хлопчисько! Він вбачає в ньому боягуза?.. Розлючено вліпив йому по загривку. Рука у Свенельда ох яка важка! Аж присів Мстиша від того удару і від несподіванки. — Рушаймо до Хрещатої долини! До воріт!.. Краєм ока Свенельд побачив, як до Мстислава підскочив його дядько Асмуд, допоміг піднятися з землі. Тепер більше шануватиме свого батечка, слов'янська свиня!.. А він гадав, що в синовому тілі нуртує чиста урманська кров!.. Більше не оглядався. Зорі затремтіли зляканим блиском на чорноті хвиль дніпрових, з-за його крутих заломів виповзав білий туман. Він ковтав шерхіт гілок, глушив тупіт копит. Небо зсіріло, коли вони опинились перед високими дерев'яними воротами, обкованими залізними листами. Спинились під темними крислатими соснами. Вперед виїхало кілька мечників, вони грюкнули об ворота — і ті відразу ж здригнулися, загуділи, заскрипіли. Хтось там почав клацати засовами. Висунулась кудлата голова. — Гей, хто тут? Мовчанка. — Свенельде, се ти? Вийди на галяву! Трохи вичекавши, Свенельд виступив з-під сосен. — Заходь, бачу, що ти. Та швидше, бо світає.. Свенельд заклав два пальці в рот, пронизливо свиснув. Його мечники кинулись всередину града. Відразу ж їх зустрів старий волхв Перуна, той, котрого ще Олег вигнав з Києва. Поруч з ним невисока бояриня. Гордина! Се вона... — Хай поможуть Боги твого роду і нашого народу, славний витязю...— почав волхв Славута.— А ти поможи нам вигнати наших і твоїх ворогів. — Стольний град гідний іншого володаря, ніж оця... царівна...— солодкаво-вередливо промовила Гордина. — А Ігор? — схаменувся Свенельд. — Що він — все в походах і в походах. Країною кермує його жона... — Настав слушний час нині, витязю. На Горі немає раті. Бери владу! — вигукнув боярин Бодець. — Як-то «бери»? А ми? Хіба ми нездатні бути володарями свого града? — огризнувся до нього старий сивобородий боярин, підперезаний золотим поясом. Хто се? Невже таким став боярин Олій, одвічний зрадник усіх володарів, яких знав Київ!.. Свенельд здійняв меч. Ці київські бояри нагадали йому новгородських свавільців!.. — Вам треба влада — беріть її. — Не можемо самі — мечів нема. — Тоді я заберу владу, у мене є мечі. — Але ж ми тебе покликали! Ми тобі ворота одчинили! — Слухайте, що я скажу! — вийшла наперед Гордина.— Зробимо так: на київському столі сидітиме витязь Свенельд і троє наших бояр — найзначніших. І спільно будуть кермувати землею. — Ніяких бояр, Гордино, не хочу. Сам візьму Київ і сам кермуватиму. — А ми ж? — Пощо потрібні мені безсилі боягузи і зрадники? Ану візьміть їх у мечі! — крикнув Свенельд до своїх воїв.— У мечі!.. Натовп бояр загудів, заверещав, коли мечники витязя оточили їх і поперед них стали зі своїми оголеними мечами... — Свенельде, але ж наша челядь при зброї! Зараз прийде сюди, і тоді... — Яка челядь? — скрикнув Мстиша Свенельдич.— Усіх під меч! Свенельд засміявся — його синок подав голос. Доречно! — Великий витязю, наша челядь оточила палати княгині. Заперли їх у дворі, — першою оговталась бояриня Гордина.— Треба поспішати туди... Покінчити з тим гніздищем поганським. Доки не прибули подоляни... Свенельд подумав. Поволі засунув меч у лагалище. Кивнув до боярині. Вона радо підбігла: — Слухаю тебе...— очі її сяяли зірчасто, медвяний голос — як і колись, тільки щоки обвисли, зчорніли передні зуби. І все ж ця бояриня палає вогнем владарювання ще більше, ніж колись!.. — Я відразу впізнав тебе, Гордино, хоч давно не бачив. Ти лишилась такою ж... мудрою... Веди! — Їх треба відразу ж... Щоб і духу отих хрестителів не було в Києві! Занапащують нашу віру. Храми свої ставлять... Свенельд знав, що й справді з приходом із Болгарії багатьох книжних людей серед киян