Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

побільшало прихильників грецького Бога. — Гине слава князя Олега, гине Київ, великий витязю. Ти один можеш підперти його велич! — Один не зможу. Лише з тобою і твоїми людьми. Я пам'ятаю, для Олега ти була мудрою порадницею. — Було...— Бояриня розправилась, однією рукою взялася в бік, другу поклала на плече отрока, котрий стояв поруч й уважно дослухався до розмови. — Тепер хочу з ліпшими боярами відродити славу Києва. Ось заради сина мого. Це мій Чуриня. Станеш нашим боярським князем — станемо всі за тебе міцно. Свенельд ніби пом'якшав душею. Мовчки рушив до Княжої Гори. Справді, озброєна челядь бояр живим кільцем обложила палати Ольги. Але і там не дрімали — повитягували з хоромин столи, лави, бочки, якісь колоди, хмиз — усе те горою лежало навколо Ольжиного терема. Час від часу боярська челядь посилала туди стріли. Звідти летіло каміння, горшки, паліччя. Свенельдові вої, збившись щільно докупи, піднявши мечі, приступом пішли на ті завали. На них рясно посипалося каміння й прокляття. Мечники відійшли. І знову — уже разом із боярською челяддю — рушили трощити оборону князівських палат. — Підпалити оте все — й край! — раптом гукнув Свенельдич. Він аж пританцьовував на своєму коні від нетерплячки. Тут же хтось із челядинів накрутив ганчір'я на смолисту дровиняку, хтось послужливо викресав іскру — і вже запалав смолоскип. Ним підпалювали хмиз, столи, лавиці. Скоро задиміли з усіх боків завали оборонців. Проте князівські палати були кам'яні. Ольжина челядь поховалась за дверима. Але дим наповнював усі світлиці. Плакали діти. Метались покоївки, шукаючи для дітей бездимного закутка. Ольга незрушно стояла у великій світлиці, вперто дивилась на вогонь, що ковзав уже по дерев'яному паркану, по звалених столах і лавах. Чи ж переметнеться той вогонь у палати? Скільки часу потрібно для того? Як подати звістку про біду туди, на волю? Де вони, її рятівники? Певно, Свенельд виманив Ігоря з Києва, навмисне підговорив ханів половецьких заманити його подалі... Сподіватись могла тільки на Бога і на киян. Молитви застрявали в пам'яті. Перед очима все жагучіше розгоралось вогнище. За її спиною кашляли, задихались, плакали діти — дим роз'їдав їм очі й горло. А під серцем билося немилосердно ще одне дитя. Хотіло вирватись у цей жахний, підступний і лукавий світ... Яка несправедливість очікує людину на землі!.. Ось вона, жінка-мати, нікому не зробила зла ні на краплю, а має померти тяжкою смертю зі своїми народженими і ненародженими дітьми. За віщо? За ніщо. Тільки тому, що вона волею долі стала київською володаркою, а нею хотіла бути інша — бояриня Гордина! Чи Свенельд-варяжин, який багато років уже ворожив навколо київського княжого стола. А хіба вона, київська княгиня, просила цієї влади у долі? Вона ж просила тільки щастя для себе і для дітей... вона хотіла дати людям, які її щиро прийняли, світло віри й глибінь пізнання... І ні в кого нічого не відбирала... Ні, вона мусить вистояти. Мусить щось зробити. Знайти вихід із цієї безвиході... І раптом почувся пронизливий голос... знайомий голос!..— там, за палаючими завалами. Повз неї пробігла одна покоївка, друга... Забились у віддалені кутки палат. — Волхв-чародій повернувся!..— кинула котрась із них... — Старий Славута! Леле... Ольга ніби прокинулась. Звідки тут об'явився цей вигнанець? Чи хтось його сюди привів? Прийшов сам чи й біду за собою якусь притяг? Тим часом волхв верещав гучніше, кружляв у диму, простягував руки догори, повертаючись до терема, плював, кидав прокльони і кликав за собою воїв. Взряжини стежили за Свенельдом: який знак подасть? Челядь боярська підступила ближче до своїх хлібодавців, що стояли осторонь. Тоді вихопилась Гордина з криком до своїх служків: — Чого рачкуєте? Убоялись княгині зловорожої? Вона привела нам чужого Бога! Ондечки храм йому вже ставить! Кам'яний! Обсіли Княжу Гору її чорні волхви! Ідіть і підпаліть її терем! Ідіть за волхвом!.. Але челядь похмуро тупцювала на місці. — Паліть палати! Чого дивитесь! Ану вперед! — вибіг наперед Мстиша Свенельдич, розмахуючи мечем так, як учив його Асмуд — легко, грайливо, від плеча до плеча. І враз усі завмерли. На диміючих колодах побачили жінку — страшну, розхристану, у довгій білій сорочці. Вона тримала за руки двох білявих дівчаток в довгих білих сорочечках. Леле! Княгиня... Немовби вітер дихнув подивом: — Ольга... Челядь з острахом спостерігала, як до княгині дряпався по обвуглених колодах старий Перунів волхв. Княгиня безстрашно дивилась на нього — бліда, рішуча. — Геть із Києва зі своїми святителями! Геть, клята, зі своїм Богом! Прокляття твоєму роду і тобі, лукавице окаянна! Кров твоя хай порятує нас. Кров!..— Волхв добирався до неї ближче й ближче. За ним підступав Мстиша. — Бий її! Чого дивишся! — верескнула Гордина.— Тягни за коси у вогонь! Підсмажимо на вогнищі...— підхопили й бояри. Вереск, улюлюкання несамовитістю наповнювали передніх челядників. Дехто й собі поліз слідом за волхвом. Раптом княгиня відкинула рученята дітей, виверицею стрибнула до волхва, вхопила його за бороду і штовхнула до палаючого вогнища. — Крові хочеш моєї? Бери! — волхв упав у вогонь, а вона вмить обернулась до сторопілого Свенельдича, який тримав в одній руці меч, вирвала обома руками той меч і з усієї сили опустила його на шию волхва. Той присів — і звалився в полум'я. Ольга на мить завмерла, але тут же обернулась до Мстиші і підняла над ним меч. Хлопець стрибнув, як рись, убік. Заворушилась челядь — у повітрі запахло смаленим: обгорала борода старого волхва й одяг. — Крові моєї захотіли? Пийте свою! — вона почала підступати до озброєних лакуз — ті задкували. Їхній провідця волхв конав у полум'ї... Боги карають його і покарають їх, якщо підуть за тим неправедником... Челядь відсовувалась подалі. Десь поблизу вдарили в клепало. Раптом заплакали діти. Княгиня кинула меч і подерлась до них. Схопила на руки і зникла в палатах... Знову били в клепало... Свенельд і бояри оглядались — звідкись має прийти ще одна несподіванка. І справді, по високій кручі з боку Подолу видряпувались сюди, на Гору, подільські мужі. З киями, сокирами чи камінням у руках. Розкидаючи поли ряси, в кольчузі поверх неї, ішов Степко-книжник. Над головою тримав гасило. Свенельдові варяжини миттю кинулись навтьоки. За ними бояри. А челядь боярська розсипалась вусібіч. Заплутавшись у довгих полах жупана, під гасилом звалився вічний ворохобник і потрійний зрадливець боярин Олій. За ним наклав головою старий лукавець Радко. А люди все йшли і йшли —