Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

у Києві. Не приведіть до того, сили небесні...— заговорила Житяна. Уже не було на княгиню кривди в її думках. А за Степка вона сама полагодить. Нагледіла дочку подільського кожум'яки Мальву, то й поговорить з ним. — Степку, заночуй-но сьогодні вдома. Маю для тебе гарну новину. — Кажи новину тепер, бо маю на Гору бігти. Княгиня на раду кличе. Знову та княгиня! Знову біжить до неї! Матері не лишає ані хвильки радости, щоб побути разом, поговорити ладком... — Хотіла тобі гарну дівчину показати — Мальву. Кожум'яки Хвалині дочка. Час тобі думати про сім'ю. Людина живе на світі, щоби продовжити себе в дітях. Де твої діти? Пора і про свій рід подбати. Степко не чекав такої розмови. Сів поруч з матір'ю, розгладив свою закучерявлену золоту борідку. Від цієї розмови йому все одно не відмахнутись. — Що я вам скажу, мамо? Сама захотіла, щоб я постиг таїну письмен. Тепер бачу, який великий світ відкривають вони людині. От і схолу свою через те зібрав — навчаю отроків. Як мене колись навчав... пресвітер Григорій... Схола, отроки — ото і є мої діти, мої нащадки. Виростуть — свої схоли зберуть, нових дітей навчать. І не переведеться в Країні Руси світло мудрости. І буде наша просвіщенна держава відома і чутна в усіх кінцях землі. Прийдуть до неї інші народи і поклоняться їй. І подякують першозачинателям. І мені також. А люди будуть за нас молитися в храмах з коліна в коліно. — І... тобі молитимуться? — не вірить Житяна. — І мені, і усім, хто поклав свій труд для світла людей. Незбагненна дорога життя у її сина... — Краще б жив, як усі, синку. — Тоді ніколи б не було святих, мамо. Нікому було б освіщати шлях людям. Ви ж пам'ятаєте того безрукого просвітника, якого знищив Олег? — Гірка доля його, сину... — В усіх просвітників така доля. Мають-бо класти своє життя на требище людської мудрости. Ти ж сама штовхнула мене до цього... — І навіщо це я зробила? — зажурено похитала головою Житяна.— Краще б, як усі... — Не ваша вина, мамо. Так визначила Доля. Від неї не відірватись. — Доленько наша...— шепотіла Житяна, і сльози печалі туманили їй очі. Підняла обличчя до неба — яскраві осінні зорі замиготіли їй таємниче і ясно. Про що їх мова?.. Степко тим часом був уже за ворітьми. — Чуєш, мати, наш син — дорадник княгині. Великим чоловіком став наш Степко...— по хвилі Гомін додав: — А що, коли я йому передам таїну, як ставити храм із дерева. А він на свій лад хай і будує. Бачив же ті церкви у Болгарії, то й зробить так для княгині. Хай молиться своєму Богові — вона ж стоїть за нашу землю і за мир. Ба, Свенельдище сивий, звідки хоче стрибнути на Київ! І що воно за нечисть ота варязька налізла до нас? А що ж Маломир-князь?.. Поки батько гомонів отак з матір'ю, Степко уже вибрався на вершину Києвої Гори, де стояли Ольжині палати. Ігор та Свенельд нині п'ють брагу та меди у гридниці, бо замирились між собою. Сліпий душею і куций розумом їхній Ігор-володар! Недарма Олег не допускав його до керма. Чи ж зможе тепер княгиня перебрати оте державне правило і протистояти Свенельдові окаянному? Якщо ні, то ці зайди-пройдисвіти ізточуть зсередини міць Київської країни, знесилять її чварами між племенами і народами, розшматують між собою її землі і городи. Княгиня люто ненавидить Свенельда і його вовчу зграю. Але вона безсила. Ігор змовився зі Свенельдом заради примари дружби: віддав тому у повне володіння всю деревську країну, аби задобрити вовчиська... Гай-гай! А що, коли князь Малко змовиться з варягами і піде на Київ? Свенельд надто досвідчений і мудрий змій, добре відає, що чинить. Обвів скудоумного князя Ігоря навколо пальця! Сьогодні Ігор віддав варяжину за свій спокій деревлян у повне полюддя, завтра так само не пошкодує і полян... Ольга це розуміє. Та немає в неї сили. Царська Болгарія не дасть підмоги — сама погрузла у чварах з боярами, ромеями та мадярами. Царський трон у Преславі хитається. Хто поможе княгині? Лише вони, смислені кияни. Та їхня піша рать. Без раті не обійтись. Та й тут прикрість: княжа дружина велика і загартована в битвах на баралищах. Київські ж пішці і мечами гаразд не вміють орудувати, то все рукомесний і ратайський люд, який сіє і жне хліб, варить крицю, ставить доми... Втім, у Києві ще є дружина Щербила. Щербило!.. З ким він буде нині? Ігор Рюрикович щойно повернувся з-за Джурджанського моря у слабкій силі. Тож він і потягне до себе Щербила со дружиною. Коби знову в який похід пішов Ігор, вони дали б собі раду, набравши нових мечників. А так... Втім, треба радитись. Що скаже Ольга? Що пресвітер Григорій? Треба б, щоб Малко і Свенельд сварились — тоді Київ буде у спокої... Степко швидко перебіг двір поблизу гридниці, де гриміла князівська учта... Порівнявся з хатиною отця Григорія і почув там жіночий голос. Ольга!.. Молиться за Київ там чи за свій рід? Народила вже дві доні, чекає третю дитину — переємця-сина... Вирішив зачекати, доки княгиня закінчить бесіду з Богом. Йому так хотілося підтримати її в цю скрутну для неї годину. І він подивився на зоряне небо і почав шепотіти молитву, щоб небесні сили були милостивими до княгині Ольги і дали їй нащадка-сина. І ще просив у Бога дати княгині мудрість захистити і свій рід, і полянськии нарід від находників-зазіхателів. Ось грюкнули двері — і на ґанок вийшли Ольга з Григорієм і... Щербило... Чому він тут? Степко не любив цього пихатого гордеця. Нюхом чув його вдачу — ловця багатств і жіночих сердець. Не любив за його обережну обачливість щодо нього — ніколи не підійшов і не промовив жодного слова. А були ж обоє одного поля ягоди, з простолюддя. Щербило возносив себе вище від Степка — адже мав дружину, мечі, був опорою владців на Горі. А що цей книжник — зібрав отроків до науки, навчав і обох дочок княгині Ольги. При зустрічах не помічав Степка, ніби той був невидимка. А може, боявся, що цей книжник прочитає таїну його замислів. Які ж вони, ті його замисли? Чи були чесними? Відколи повернувся з далекої Ладоги, куди одвіз умирущого Олега, щось нове з'явилось у поставі київського