Звідки він знає про церкву Оскольдову і про те, що він там щось порубав? Невже там ще хтось був тоді? Він пам'ятає тільки безрукого священика... Його думки перебив Варлам: — Ромеї не візьмуть сю харатью. Скажуть, посічена на шмаття. — Я перепишу її, — Степкові очі аж засльозавились від палкого бажання добитись своєї правди. Бо це була та правда, яка пекла очі находнику-владці, бо це була давня велич Києва, яку ніхто не міг повергнути... Мабуть, Олег збагнув горде бажання молодого киянина. Перша радість його враз погасла. Визнати цю харатью Оскольда — тож визнати його закон, його державу, його велич, а своє зло і ницість. Тоді вийде, що він, Олег, розбійник, не по правді знищив великого державця київського, а яко злодій. І простолюдини піднімуть проти нього кілля і меч. Але... ця харатья зараз віддасть йому небачені багатства! Він їх усіх купить, ощедрить, одарить... І стане їхнім улюбленцем. З досвіду знає, що славу і любов у черні можна тільки купити... І будь ти хоч яким високим і гідним, та, якщо не даватимеш простолюддю дешевих благ і добр, будеш ним проклятий. Як і той же Оскольд: адже тоді, коли він його привселюдно вбив на почайнівському пристанищі, ніхто не заступився за свого великого державця. Ні бояри, ні чернь градська. А він, простий воєвода, чужак, роздавши тоді їм набутки князевих комор, відразу ж сів на княжий стіл. І ось тепер навіть посли-гречини величають його «світлим князем»... — Ще треба подумати, Степку... Порадитись...— відповів неохоче Олег на слова свого тлумача-книжника. — Що думати? Ось я зараз сяду і почну переписувати. Вели дати тільки тонкий пергамен. Писало у мене є!.. По обличчю Олега ковзнула нерішучість. Карло підсунувся до нього ближче і радив інше: — Вели, княже, сольбу призначити до кесаря. Я і Стемид вирвемо у нього все. І воювати ромеїв не доведеть ся — усе нам віддадуть і без того.. Варламу це не подобалось. Русичі хочуть мирно відійти від Ромеї з багатствами, не послабивши її. Це невигідно болгарам... Русичі мають вимагати усе! Отой Степко має слушність: харатью треба переписати і за всі роки стягти з ромеїв!.. І він сказав: — Я допоможу, княже, переписати харатью Оскольдову. І візьмеш більше, аніж дають. — Да буде...— зрештою, Олегові це дуже вигідно. — Але нехай зараз Карло і Стемид із Степком напишуть ще й свої статті. Рать має скоро вертатись. Варлам і Степко перезирнулись. Їм хотілося іншого. Тим часом почали частуватись винами І солодощами, які привезли посли, Гречини розвеселились, оповідали Олегові і старшинам, які великі багатства вони беруть за Джурджанським морем — у Табаристані, Гиляні, Абесгуні. За один похід усю дружину руську можна було б одягти в золото. Вся Русь купалась би в перлах і спала б на ось таких пухких килимах, на яких вони зараз сидять і п'ють вино... Лише треба звідти трохи потіснити сарацинів-арабів... Варлам крутив головою, нашіптував Степкові: — Ромеї хощуть штовхнути туди русичів. Аби вони від- тягли на себе тих сарацинів. Ромея тоді вільніше зітхнула б!.. Хай не піддається князь. Скажи йому... — Степко згідливо кивав головою і переказував Олегові слова Варлама. Якщо русичі підуть у Табаристан, вони допоможуть Константинополю. А Болгарії буде біда!.. Олег і сам це розумів. Та що йому? Він одну руку вітально простягав до болгар, другу ж — до ромеїв. У нього своя дорога... Як і в Симеона... Симеон не пішов проти греків. Відбившись від мадяр, ринувся проти маленької гордої Сербії, яку не підкорили сусідні хижаки і яка опиралась то на греків, то на болгар. І вистояла... Тепер диявол упіймав захланне серце великого державця! На мізерній заздрості упіймав!.. Тоді ніхто не здогадувався, що ця велика кривда до маленького народу колись призведе всю справу могутнього Симеона до загибелі. Важке горе світові від легких спокус державців. ЛУКАВИЙ ВІК
Олег повернувся до Києва зі славою. Але — дивина! — не гріла вона його. Кияни, діставши чимало різних добр, все одно спогорда поглядали на нього. Потіснили з Княжої Гори варяжинів, випхали Свенельда до деревлян, коли їхні мужі ізійшли в похід. Свенельд відтоді заволодів деревською землею, сів там і до Києва не ліз. А тут був Ігор. Навколо нього вилися-крутилися значні київські бояри та їхні діти — боярчуки. Величали Ігоря князем, жону його молоду княгинею. До Олега спочатку сипонули, доки він роздавав усе, що привіз, а потім знову подалися туди. Ніби кололи очі Олегові, що Ігор князь, жона його високого роду, а ти рівня нам. Пощо гнути хребта перед тобою? Осудливо позирали в його бік — пощо цей сивий крук, що невідь-звідки залетів сюди, не віддає високородному переємцю державного керма? Колись же мовив, що Рюрикович є законним владцею в Києві і йому має належати вся земля. А бач, не віддає її Ігореві, хоч сам уже он який старезний. Навіть до боярині Гордини перестав їздити. Боявся, що розлючена господариня піділлє і йому отрути. А не їздив тому, що йому оповіли: без тебе жила бояриня з воєводою, з Щербилом твоїм... Щораз менше бояри приходили до його гридниці. І Олег збагнув, що його час вичерпується. Тому це зрадливе боярське плем'я, розхапавши його золото-паволоки, нині чатувало, хто більше сипоне їм у гамани. Ігор — молодий, дозрілий муж, либонь, більше трьох десятків літ за спиною. Йому й кермувати у Києві. На нього й сподівалися... Вишгородський терем також доживає останні дні своєї величі. Гордина геть зовсім звелася, на люди не показувалась. Прозвали її злою відьмою, отруйницею. Хтось ніби угледів, як ночами вона перекидається чорною гадюкою і котиться по лугу, коли стоїть місяць у повні. Тож і Щербило відцурався через те від неї. Істинно рече народ: неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся... Щербило відцурався і від Олега за гріхи свої з Гординею. Йому тепер нікуди не було вороття — ні додому, до сліпого брата, ні до Гордини, ні до Олега... Та Олегові було не до них. Мав для себе вирішити важливіше — як бути з Києвом: добровільно віддати Ігореві з Ольгою, відмовитись самому від керма, чи знову підім'яти їх під себе. Щоправда,
