Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

«Іди туди ж, хлопче!» — радили йому. Степко зрадів — перевзувся у старі, м'які постільці, бронзове волосся підв'язав шкіряним пасочком, важкеньку торбину — за плечі. І в дорогу! Руські раті будуть скоро у Варні. Певно, лодії київські там набиратимуть брашна й прісної води та сушеної риби. Стоятимуть багато днів... Помолився щиро. Боже, віддали від нього суєту і лжу і не дай йому ані жебрацтва, ані багатства. А дай, великий Боже, від джерела живої води, сили і мудрости дай... Широка і залюднена дорога вела до Варни. Мчали комонники, котилися повози із збіжжям, гнали овець і кіз, гнали молодих бичків. Вранці при світанковій росі, вдень під пекучим сонцем, увечері при ласкавому вечірньому світилі рухалася дорога на Варну. Лише на ніч стихала. Обіч неї виникали стойбища, загорались вогні, пахло варивом, брагою, сушеною рибою. Степко пристав до повозів, що везли шкіряні міхи з брашном, печеним хлібом, квашеною капустою, оселедцями. Всю дорогу погоничі наглядали за тим хлопаком, що самотинно йшов за їхніми возами — чи не поцупить чогось. Останній повозник, молодий смаглявий юнак, грізно супив в його бік широкі чорні брови. Але Степко не робив спроб підійти ближче, і юнак заспокоївся. На спочинку Степко сів собі окремо, витяг шмат хліба з-за пазухи й почав жувати. — Ходи-но, другаре, до нас! Миса кулішу знайдеться й тобі! — гукнув йому той погонич. Повторювати запросини Степко не змусив — відразу ж підсів до гурту. Йому підсунули полумисок запашного варива, але в нього не було ложки, — Як же ти в дорогу зібрався без ложки? — дивувались болгарські парубки. — Ложка — найперша річ у дорозі. Чекай тепер, доки хтось не поїсть. — Не думав, що трапиться страва, — пояснював Степко, — Далека твоя дорога? — До Варни. — Тут усі до Варни. Такі торги будуть там! — Так сподіваємось... Нині руська рать, мовлять, зело велика. Багато потребує і хліба, і м'яса. — А чого вона йде на Царгород? — запитав хтось. — Як чого? Взяти свою правду. Ще їхній князь Оскольд мечем здобув данину від ромеїв і для купчин волю А вони не дають, — Але чим ти будеш торгувати у Варні? — спитали його, — Краян своїх хощу побачити, другарі. Та піти з ними додому — до Києва. — Го! Ти русич? А мовиш, як ми. — Навчався тут… у пресвітера Григорія… — Ба, вчений. Ніколи зблизька не бачив учених людей. Як цікаво…— Широкобровий молодик розглядав Степка, ніби яке диво. — Слухай, сідай на мій повіз, Ще два дні дороги. А в тебе торба он яка важка. — Спаси Біг тебе, другаре, — зрадів русич. Бо й справді, ті ікони і товстенні книги, які він тягнув до Києва, уже добре намуляли йому плече. Третього дня вже були у Варні. — Русичі прийдуть на торг брати брашно, там і зустрінеш їх, — порадив йому болгарин-погонич. Так усе й було. Руські ратники прийшли купувати печений хліб. І торговці швидко вкидали в їхні шкіряні міхи невеличкі буханці, загорнуті в капустяне листя й перев'язані нитками з конопляної куделі. Степко довго не міг заговорити — від радости, що бачить своїх, ковтав сльози. — От і краяне твої, другаре. Дочекався. Звідки ж ви? — прийшов на підмогу йому повозник. — З Києва, звідки ж, — сміялися розкуто й весело, — А ти хто? — запитували Степка. — Я з Києва, брате, — відказав Степко. — Нині додому йду. — Ходімо з нами. А потім разом і додому. Де твій дім? — На Подолі, біля Почайни. Мати моя — Житяна. Чули? — Чули, усі знають Житяну, добру чародійку. Мужа дочекалась... Знаменитий тесля... — Вітець мій?! Повернувся? Кияни мало що знали про нього. Але Степкові було добре. Вітець повернувся... Живий!.. Звичайно ж, Степко піде з ними зараз. Зі своїми людьми і смерть легко прийняти в чужому краї. А вже додому вертатись — то найшвидший шлях. Щільними шерегами стояли гостроносі лодії на березі моря. Всюди товчеться чоловічий народ, всюди рідна мова. — Ходімо далі, тут наші толковини — тиверці. Кияни стояли за деревськими човнами, на яких майоріли золотисті корогви — на білому полотнищі розшите золотисто-червоне, усміхнене сонечко. — Гой, скільки люду праведного! Вся земля рушила, чи що? — дивувався Степко. — Сповнюється ніби пророцтво Писанія. — Яке пророцтво, брате? — зацікавились юні кияни. — Із заходу сонця йде до нас звізда із копієм вперед. А в Писанії мовлено, що коли впаде з неба велика звізда, яка горить подібно до світильника, загине багато рік і люду багато загине. Мабуть, це воно і прийшло... — Невже звізда може впасти? — Може, й ні, як і раніше не впала. Через кожні сімдесят п'ять літ ця хвостата зелена зірка наближається до землі, і тоді постають великі біди. — Це в Писанії сказано? — Ні, це мудреці так віщують... Забачивши кілька шовкових наметів, Степко спитав: — А там хто — Олег? — Він... А що сказано про нас у Писанії? — Сказано про всіх людей, що Бог нашле на грішників дві тьми воїв і будуть вони умертвлять тих, хто не розкаявся в своїх поганих справах — в убивствах, чи в злих чародійствах, чи блуді, чи крадіжках... — А нас і є дві тьми воїв, брате,— то це, може, про нас сказано? — Ні, то буде воїнство Господа Бога. А то хто — на білому коні? — То Олег. Київський володар гарцював на молодому білому жеребці. — Казали ж, що Лебедя свого довіку у стайню поставив. — Хіба не бачиш — це інший, це молодий кінь. Мовлять, ніби Симеон наш йому подарував. — Хто знає ромейську мову альбо болгарську? — почувся здаля оклич бирича. — Наш володар потребує тлумачів! — Ось він знає! — загукали разом бесідники Степка. — Іди туди!.. Він чисто все відає по Писанію... Усі віщування про нашу війну, — оповідали гордо усім, хто враз їх оточив. — Тут живеш чи прийшов звідкись? — спитав Олег у Степка, пильно вдивляючись йому в обличчя. — З Києва я. Тут був у науках, — Степко радів, що цей геть зовсім зсивілий старий крук нізащо не пригадає його. Дивиться на нього сторожко, немов принюхується. — Його вітець — наш тесля Гомін... Той, що блукав... — Сліпець отой? Знаю його. — Олег задоволено