Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

в свою хату. Темно, сиро, тільки п'янкий дух трав, лугу і лісу. З лежанки зводиться сива жінка, спускає на долівку босі ноги, поспіхом зав'язує хусту. Казав той волхв-сопілкар, що молода чародіїця, а воно он яка сива!.. Та й те сказати — живе для людей, віддає хворим свою силу, знімає злі чари... Скільки таємниць у людській душі — якби-то можна було усі прозріти, уберігся б рід чоловічеський від зла і ницости, на яких розіп'яте людське життя... Житяна витягує з торбини буханець хліба і шматину копченини, низько вклоняється господині, оповідає про осліплення мужа свого, подільського теслі Гомона, сина Златорука. Певно, заздрість упала на нього! І вона, жона його, хоч і вміє чужим людям помогти, а мужу своєму не може дати помочі... Своїм не годна повернути здоров'я. — А той храм його, що на Киянці, ще стоїть? — раптом спитала зелениця-чародіїця. Голос у неї такий молодий і... такий знайомий ніби. — Стоїть, сестро...— тихо відповіла Житяна, придивляючись до господині. Невже це... Ні, не може ж бути... Веселинка чи ні?.. — Не можу в тому дати йому ради, сестро. Немає на світі такої сили, щоб мертве оживляти. Ніхто того ніколи не вмів. — А Ісус Христос? Він воскрес із мертвих! — розпачливо скрикнула Житяна. — Хто він? Я не знаю такого,— проговорила господиня. — Це Бог... Бог-Отець дав йому таку силу... Він воскресив його душу. — А тіло? — Чародіїця — Веселина! Тепер Житяна вже впізнала її. — Тіло? Ні. Дух його воскресив і возніс на Небо. — Душа людини нетлінна, то й воскресив. А тіло тлінне, як і очі твого мужа. І нема рятунку, Житяно... Ти ж упізнала мене?.. — Я ледве тебе признала, Веселино. Ти жива і людям помагаєш... Як добре!.. А ми всі журилися за тебе... Гомін із братцем своїм Щербилом за тебе посварився. Добре, що ти пішла від нього... і від Свенельда клятого... Знайдеться твоя доля. — Рана душі — як море, сестро. Ніхто не зцілить. — сухими очима дивилась кудись в куток і раптом спитала: — За Свенельдича нічого не чула? — Що йому — росте в теплі і в добрі... А ти вернутись не хочеш до Києва? Залиш отут свою журу. — О ні, туди ніколи не повернусь. Самотина мене зцілює... Людям помагаю. Від бабці своєї ту науку зела згадала — колись їй допомагала. — обличчя Веселини ніби помолоділо. — Я рада, що ти прийшла сюди. Ніби з того світу вість принесла. — І я рада... Тебе побачила і свою хату... Тут я колись народилась... — Отут?.. А люди казали, жив тут пастух Окомир... — То мій вітець. За Гомона вигнав мене з дому — волхв так звелів... Веселина тільки головою похитала — як воно буває в житті, сам ніколи такого не придумаєш. — Скажи Гомону — хай не печалиться. І сліпим зуміє ставити храми. Душею він зрячий. Побачиш, Житяно. — Перекажу твої слова... До Києва поспішала так, ніби несла для мужа свого цілющу живу воду. Бо несла йому віру... Знову з ватагою купецькою піднялась по Дніпру в лодії, а там і Почайна скоро. Одного вечора, коли втомлені гребці зійшли на берег перепочити, вона теж зійшла на берег. Понад дібровою, що підступала до берега Дніпра, угледіла копичку сіна. Найкращий сон в духмяному сіні. І враз з-під копички вискочила молода ягничка. Відбігла — і спинилась на відстані, як укопана, розглядала жінку. Житяна зраділа живій душі — покликала її лагідно. Ягничка боязко підійшла, м'якими губами взяла з рук травицю. І вже не відходила. Так обоє і залишились і повкладались спати. Але не встигли замкнутись очі, як де не взялась зграя псів. Могутні вовкодави бігли в шаленій неспинності, закинувши назад ошкірені морди й зіщуливши чутливі гострі вуха. Вони розкидали обіч клубки пінистої слини, розхлюпували місячні калюжі і з розгону кинулись до копички. Перелякана ягничка з тремтінням притиснулась до Житяни. Вовкодави скаженіли, стрибаючи на неї, підступали все ближче, лютішали до шаленства, розгрібали лапищами сіно, уже кілька разів вхопили за край сіряка, витягували Житяну. Тому коли в місячному сяйві з'явилось кілька верхівців, вона з ягничкою на руках, як з дитиною, кинулась до них за порятунком. Незнайомці обступили її з усіх боків, почали щось туркотіти, показували пужалнами на ягничку і на неї, злісно зиркали вузькими розкошеними очицями. В очах Житяні зробилося темно — і раптом вогонь болю хльоснув по тілу. І той біль сплівся в пекельно болючий клубок, як і ті батури із сиром'ятини, якими її шмагали по плечах, по спині, по животу, по ногах... Вона ховала голову за ягничкою, але животину вирвали з її рук. Житяна не бачила, як перелякана скотина побігла геть до своєї отари. Чула тільки посвист сиром'ятних пужалн і солодкі гехкання половчинів, що гамселили беззахисну жінку. Вона хотіла кричати, але тільки хрипіла, з розкритого рота виривалось якесь булькання. Вона впала, обхопила землю руками — їй зробилось на якусь мить легше... Але вже другої миті її поставили на ноги і шмагали далі, даючи насолоду своїм знавіснілим серцям... Уже коли вона обвисла на руках своїх катів, коли від її одягу лишилось тільки лахміття, вдоволені ординці поцупили її до калюжі, в якій купався холодний повновидий місяць, і вкинули туди... Тихо-тихо плив у ясному нічному небі місяць Сварог, величаво огладаючи зоряний простір небес, щедро дарував усім, хто бачив його, казку про щастя. Одні бачили те щастя в багатстві й тому хотіли відібрати його в інших, інші — у вірі в добро і любові, які жадали возвеличити. Але як часто добро і любов помирають раніше ніж зло, і тоді гинуть храми краси і високих надій з їхніми творцями, ще не народившись. Ні, Житяна мусила дійти до Києва, донести віру в любов, добро і красу... Місяць Сварог зичливо хитнувся відблиском у калюжі й застиг. Білим туманом біліла дорога ріки, дорога, що вела до Києва... а може, у високе Небо... * * * Тепер Степко виміряв сутність світу мудрістю пророків і апостолів. І ту мудрість клав у своє серце. «Згадайте минулі дні ваші, коли ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань...» Так звертався до іудеїв апостол Павло. Степко розмислював над долею і стражданнями давніх народів і великих мужів, котрі підняли їх з невідомости до світла людського розуму. І про свій народ розмислював Степко, про його минулі страждання