Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

руки, та Олег мовчить, не думає віддавати, сам вчепився в княжий стіл, ніби зрісся з ним. А хто він? Якийсь заброда, без роду, без племені, приліпився колись до того нещасного князя Рюрика та й виперся у воєводи. Зате її муж — князь по роду, володарем бути — його доля. Отож і в Києві йому має належати стіл. То доки ще чекати їм? Відібрав владу і країну в Києвича, тепер відбирає владу в Рюриковича, поставивши над ними бояриню Гордину і її зграю... Ольга журилася. Зате Ігор зовсім не печалився. Бо спочатку боявся влади, боявся, що не зуміє тримати в послушенстві таку велику державу, де бояри-лукавці і багатичі-дружинники гнуть лише на свою користь. Боявся і волхвів — ці потаємні чародії яку завгодно біду можуть накликати. Навіть зрадів, коли Олег, ідучи в похід, не посадив його на своє місце, як те обіцяв, на княжий київський стіл. У Києві йому жилося добре — затишно і сито. Все робилося само собою. Хтось збирав полюддя, хтось правив платежі, хтось відбивав нападників, не допускав боярської сваволі. Йому ж віддавалась воля влаштовувати бучні учти, гучні виїзди на полювання, і він радів. Ось тільки тепер трохи заклопотався — не знав, як бути з Прекрасою. Вона поки що сиділа у Вишгороді. Забрати її на Княжу Гору як жону не міг, бо Ольга сказала, що піде від нього, а це сварка з Олегом. Поселити Прекрасу в інший терем — не було як, бо не мав такого терема. Проте печалився Ігор не довго. Вирішив: прибуде Олег і все влаштує. Краще б йому поклопотатись за інше: час виїжджати на полювання. Сила-силенна качок та гусей диких навколо Києва - на річках, озерах, болотах. Отож хай Свенельд гукає заклич: на полювання! Свенельд не відразу погодився на таку забаву — не відважувався лишати Київ на вишгородців, які хоч і сиділи у теремі боярині Гордини, але пильним оком стежили за Києвом. Чув серцем, щось зле готують для града. Витязю Свенельду тривожно на душі: уже звик до своїх сіл і погостів; уже не хотів позбуватися щорічного полюддя і своєї частки добр, яку привезе Олег від Царгорода; уже зрісся з київськими купчинами, які щорічно ходили до болгар, до ромеїв-гречинів чи до Хозарії і Джурджанського моря. Майбутнє також усміхалося витязю Свенельдові — він став першим підручним Рюриковича. Інколи марилося і ще одне потаємне жадання — київський княжий стіл... Хіба він гірший від Олега? _Але бачить зараз інше — київське боярство тягнеться до владарювання. Він цього боявся. І недарма. Не встигли Ігореві ватаги мисливців із сокольничими, гончими, псарями, конюхами, поварами, лучниками-стрільцями, мечниками відійти в прикиївську пущу Звіринець, як на Княжій Горі ожили й загомоніли Олегові палати — в них оселилась бояриня Гордина, боярин Олій з трьома синами, боярини Войко, Радило... Витязь Свенельд тільки свиснув... Отак швидко не чекав перемін!.. Бігцем метався по своїх виталищах, натяг на себе залізні лати, підперезався мечем, покликав своїх мечників — і на Гору. Перед ворітьми, що відкривали дорогу на Княжу Гору, спинились — вони були зачинені. Стукіт, грюкіт, закличі намарні, ніхто з того боку не озивався, воріт не одчиняли. Гору оточував високий земляний вал — так просто на неї не піднятися по його стрімких стінах. Тут була потрібна хитрість. Огледівся. І погляд спинився на теремі воєводи Щербила. Ну звичайно ж, він його зараз підпалить. Отоді сам воєвода відчинить йому ворота. — Запаліть! — гукнув своїм варяжинам. І ось вогонь побіг уздовж свіжих зрубів, поглинаючи сухий мох, який, як це належало, укладали між колодами для тепла. Дуже швидко вогненні язики веселим світлим полум'ям затанцювали на сухій ґонті даху. Свенельд чекав. І недовго. Ворота від Гори враз відчинились — в них постав Щербило з двома осторожниками. — Пощо палиш мій терем? — Відчиніть ворота на Княжу Гору. — Негайно загаси! — Відчини ворота. — Якщо не загасиш, завтра всі твої оселища і погости підуть димом, — твердо пообіцяв воєвода і заховався за ворітьми. Свенельд поглянув на палаючий дах терема. Ось-ось вогонь злиже ґонту і тоді перекинеться на крокви. Але цей лютий простолюдин свою тверду обіцянку виконає... Усі його тереми й оселища пустить-таки димом. — Гей, ви! Збийте вогонь, вже досить попалили! Ми візьмемо з бояр велику мзду... Та скоріше, бо ніякої мзди не дістанемо!.. Коли йде мова про мзду — справа робиться швидко. Варяжини видряпалися на дах, почали якимось ганчір'ям збивати вогонь. До них приєдналися і воєводині двірські люди. Але ворота німували. Свенельд наказував ще кілька разів гукати, але знову ніхто звідти не озивався. Його обдурили!.. Так минула ніч. І знову настав день. Свенельд відчув, що сам нічого не вдіє, — потрібна була поміч. Звичайно, давні вороги киян — деревляни — найперші його соузники!.. Послав гінців до Іскоростеня, а сам отаборився під валами. Його вої завертали назад повози оселян, що везли на торговище — на Бабин Торжок — збіжжя і м'ясо. Завертали і сторонських купчин, спрямовували їх іти далі — до Чернігова чи Новгорода-Сіверського. Свенельд затявся — візьме мором тих бунтівників! Бо хтозна, що вирішать деревляни: адже він їх також колись воював. Витязь Свенельд велів своїм послам сказати, що тоді їх воював не своєю волею, а волею київських бояр. А тепер він хоче повалити їхнє всесилля — встановити мир у київській землі. А коли деревляни прийдуть оружними до нього, то і вони візьмуть свою правду... Минув майже тиждень, доки повернулась його сольба. Переказала витязю слова князя Маломира: — Не маємо гніву на київських бояр і на київського володаря. Маємо надію, що Олегові раті скоро повернуться і що й вони, деревляни, дістануть свою частку набутків. Адже їхня дружина також пішла до Царгорода. Не врахував цього Свенельд: Олег і тут зумів його наперед перехитрити — завчасно перекупив деревлянську затятість. Ось-ось повернуться лодії з походу, гори добр, злата-срібла привезуть! Не такі вони, бояри, дурні, щоб себе позбавити такого багатства через якогось Свенельда та його забаганки!.. Доводилося витязю або відійти від Княжої Гори, або чекати дива. Вирішив переночувати ще в таборі, а вранці хтозна... Але диво справді з'явилося в цю останню ніч облоги. Уже коли загасили вогнища і тривожна дрімота зморила Свенельда, хтось штовхнув його в бік, хтось важкий і волохатий дихав йому в лице, заступивши собою зоряне небо. Витязь Свенельд ще не встиг і злякатись як почув знайомий голос: — Я