Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

припарки зелениць не могли зробити її тугою і, як оксамит, м'якою. Тоді Гордина ніби схаменулась. Згадала, що вона жінка і мусить, як і кожна жона, народити дитину, для велеможця свого нащадка. Мабуть, він таки чекав того ж самого. В перші роки свого владарювання недарма ж позбувся Ігоря і не пускав його до київського княжого столу!.. Та роки вереміїлись, намотувались на колесо часу, а нащадка не було. Олег уже й перестав обнадіяно поглядати на гнучкий стан боярині. Зникло в його старіючих очах чекання. Але Гордина ще була в силі, ще чула себе молодою і продовжувала сподіватись на диво. Гребла до себе землі в Подесенні, срібло, золото, узороччя, набивала комори добрами — все для майбутнього свого переємця. Двірська челядь тішилася. Обідрані, босоногі киянки водили за собою зграйки смаглявих дітлашків — їм не було коли дбати про багатства. А бояриня — бач!.. Тоді Гордина почала приманювати до себе воєводу Щербила. Робила це легко, звично грайливо. У неї з'явилось нове сподівання... Через те й ублагала Олега, коли ішов на Царгород, залишити його в Києві. А тут ніби з неба звалився Свенельд зі своїми новими варяжинами. Привіз Прекрасу для Ігоря. Не знала, що робити з ними. Подумавши, забрала у свій терем до Вишгорода: ворога краще мати перед своїми очима, аніж чекати зустрічі з ним із-за рогу. Свенельд і Прекраса нагадали їй, що в Києві ще є Ігор та... ота царівна... Ольгою наречена тепер. Спочатку вона не зважала на них. Надто простий розумом цей рудий вайлак, хоча й князівського роду. Звичайно, перетерта життям його жона, яка дісталась йому насильно, ще молоде дівчисько і їй не до Києва. Але Прекраса! За її плечима Свенельд і варяги. Кажуть, що десь у Новгороді у Прекраси лишився син — Ігоревич. Сподівання боярині Гордини опинилось над прірвою... Тим більше, що Свенельд відразу ж привів Ігоря з Києва до Прекраси у Вишгород і штовхнув його до неї в ложе... Свенельд задоволено смоктав меди із срібних чаш, хтиво позирав на Гордину, часом невнарок пригортав за плечі, а в голові плів нові сіті. На кого? Раптом Ігор заявив, що хоче додому, до Києва. Його й не тримали — іди! І ніхто не думав не гадав, що він не повернеться назад. Прекраса справді була гарна і ніжна жона... Та коли Ігор все ж не повернувся, то і Свенельд, і Прекраса, і Гордина враз збагнули: на дорозі їхніх сподівань постало оте дівча... ота Ольга... Бояриня Гордина веліла вивести своїх баских коней, накинула на плечі сріблисто-прозорі ромейські шати, на чоло наділа бронзовий начільник з підвісками-дзвіночками і майнула на Княжу Гору. Як і раніше, з-під коліс її повоза вусібіч випирскувало й розліталося птаство, низько кланялись услід і челядь, і бояри... Та все ж упіймала похапливі, задля годиться поклони, якісь грайливі блискітки чи глузи в очах людей. Десь кольнули біля серця м'які шпичаки, які віщували щось нове, ще незнане, але невідворотне... Якимось краєм її душі торкнулась думка, що вона видерлась на вершину влади тимчасово, що вже та влада ось-ось висковзне з її рук... І тоді настане для неї час розплати — невблаганний і невідворотний... Але куди ж тепер відступати? Так, Олег старий. Втрачає до неї охоту і байдужіє. Тепер більше думає про власну славу та про свого переємця Ігоря... З усієї сили хоче його підперти своєю рукою — ото й дівчиську тому, заблуклій царівні-ізгою передав своє ім'я... То все, щоб Ігоря підперти своїм іменем і славою... І тим продовжити своє життя на землі... Об'їхала Княжу Гору й угледіла новий терем. Не терем — теремисько, кріпость під самою Горою. Восени ще не було його. Либонь, це ж Щербило побудувався! Швидко ж утверджує себе воєвода! Та й місце своє знає: не виперся на Княжу Гору, а нижче неї, проте і не зовсім унизу, де стоять доми і хатки простолюддя. Душа її розправилась. Ще не все втрачено! У неї є іще воєвода Щербило... Натягла віжки — і помчала до Бабиного Торжка. Біля довгих рядів арамейських купчин зійшла і почала оглядати рундуки. В них на лавицях лежали купами дивні паволоки, золотисті брачини, вольниця, китаянські шовки, намиста, напалки, чобітки, перлами вишиті. Купами стояли срібні чаші, тарелі, глечики, лагвиці — і всі розмальовані, розцяцьковані, мереживним плетивом оздоблені. Що воно за такі лагвиці і глечички? Троє купчин у чалмах, що лінькувато сиділи напівлежачи на килимі, котрий був простелений просто на траву поряд із рундуком, упіймали зацікавлений погляд багатої жони й миттю підхопилися. Один розкинув перед нею золотисто-прозорі тонкі узороччя, другий бряжчав напалками й намистами, третій підсовував дивномережане срібне люстерце. Їхні красиві чорні очі, що молодо блищали посмішкою, враз стали якимись догідливими й улесливими. Гордина тільки повела соболиною бровою й ткнула пальцем в мереживний срібний глечичок. Купчина тої ж миті подав їй кілька таких глечичків, відкривав затички й подавав нюхати. — Пахнота! Ах... ах! Чудовна! — прицмокував язиком. На неї повіяло подувом якогось чародійства. Взяла один, другий, третій... А поряд — стояв окремо — якийсь білосніжний, пукастий і... чомусь дуже простий — без прикрас. Вона підхопила і його. І раптом один із торговців побілів, витріщив на неї очиська, обличчя його вмить змокріло від густого поту. — Не можна!.. О-о...— він скривив уста і закотив під лоба очі — враз зробився схожим на мерця. Отрута? Вона ще раз потяглася до того дивного білого глечичка — невже отрута? Купчина показав пальцем вгору, другою рукою схопився за живіт. Так, це була отрута. Довгі вії боярині затремтіли, під ними зблиснула і тут же згасла якась думка. Вона рішуче простягла руку і взяла білий глечичок. — Три гривна... три гривна...— купчина ще й показував їй на пальцях, що з неї вимагається три гривни за те. Вона висмикнула з-за пояса гаман, на долоню висипала все срібло. Трьох гривен у неї не було. Вона відклала вбік той глечичок і показала рукою, що бере його собі і що зараз принесе гривни. Скочила на повоз і помчала до двору воєводи. В душі каламутилось якесь зловісно-приємне торжество. Хай спробує тепер хтось перейти їй дорогу!.. Уже вечоріло. Бузкові хмари сіяли на землю прозори-стосрібні тіні. З Дніпра потягло вологим лугом. Біля князівської стайні здаля побачила Ловеля, який виводив коней. Либонь, Ігор кудись їде, чи не до Вишгорода, до Прекраси? Нарешті... Воєвода Щербило був приємно здивований гості. Увесь ніби світився