Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

радістю й теплом. Бояриня окинула оком двір, задоволено посміхнулась — добрий господар з нього вийшов би! — Думав колись, що матимеш це? — Не думав не гадав, боярине. Це все... від тебе... — Поможи нині й мені... Хіба не заслужила в тебе? — вона грайливо повела бровою. Йому здалося, що в швидкому, якомусь дивному її погляді з-під довгих вій було щось... закличне... О ні, то тільки здалося, а він захвилювався. Пригладив на голові волосся враз змокрілими долонями, ніби щось пригадував. Таки ж пригадав, що так вона подивилась на нього тоді, ще першої зустрічі. Що цей закличний погляд і повів його з батькового дому... Але ж нині вона повелителька, а він воєвода її ласкою. Хіба він може думати про неї? О ні, у нього тепер ніяких надій... Він може їй лише кланятись, дякувати і дякувати... — Спасуть тебе боги, боярине. Вік пам'ятатиму... Віддячу ревною службою... Обличчя боярині враз зіщулилось — невже він нічого не збагнув? Як і тоді? Невже він здатен тільки повзати від вдячности?.. Від гіркого розчарування згасли її очі, наповнились тугою, обвисли уста. — Мені зараз потрібно три гривни, воєводо... У борг. Ненадовго... Щербило заметушився, догідливо зігнув шию — він дасть їй і тридцять гривен, хай тільки швидше іде звідси. Він не знає, як поводитись з нею, він боїться її розсердити, він не розуміє цієї загадкової жінки. О боги! Це від неї падають на нього всі милості київського володаря! Він не хоче їх втратити. Поможіть йому!.. Гордина похмуро спостерігала, як воєвода відкривав тремтячими руками скриню, як важко і глухо дзенькали срібні гривни. Сумнів закрадався в її серце: чи зуміє він побороти своє челядинство, своє холопство в собі... А коли ні? Хто ж у неї залишається? Свенельд?.. Щербило чи Свенельд? Повз двір воєводи пробігли якісь люди, потягли щось важке на ряднині... Позад їх захекано біг підтюпцем волхв. Отой тихий, лагідний, улесливий до всіх чоловічок... Здається, він єдиний, хто не хоче повелівати людьми і задоволений тим, що має... — Так я чекаю на тебе, Щербиле, завтра увечері. Не забув же дороги у Вишгород? Він сподівався цих слів — і боявся їх. Побоювався, що не почує, — все ж таки почуув їх. І ось вона сміється своїми загадковими іскристо-карими очима і вже не чекає відповіді... Уже мчить на Гору, до Бабиного Торжка. Він колотився душею... Невже він має стати супроти владного Олега?! Поглянув на свій терем, на величезний двір. Ні, цього він уже нікому не віддасть. І села свого не віддасть. І лісу й поля також не віддасть. Волога прохолода потягла з-за Дніпра, згасила бузкові сутіні хмар. Дихати стало важче. З Перунового требища зірвався відчайдушний нелюдський крик. Певно, той безгомонний волхв, завжди догідливо зігнутий перед можновладцями, з тихим голосом, розпростував свого хребта, приносячи потаємні треби Перунові... Зірчастий літній вечір спадав над Києвом... * * * Ріка вже убралась в золотисто-мідні береги. Ранками розгортала, як дбайлива господиня, сувої густих сивих туманів, стелила ними луки. Коли починало лінькувато викочуватись над землею сонце, в золотавих відблисках хвиль ріки життя гойдались зграї метушливої ситої крякви, нирків, чирків, диких гусей, гордих лебедів, які, відлітаючи в вирій, перепочивали тут. Дедалі частіше кияни поглядали на холодіючу блакить неба, на глибоко-сині хвилі Дніпра, які мали вивергнути на пристанища Почайни важкі лодії Олегової раті. Чомусь вони барилися — не стукали носами об дерев'яні мостини увозів, обезлюділи київські торговища, наче завмерли... Ніби проковтнула ріка Перуна — Дані-пер — київських воїв. А може, кляті печеніжини десь забрали всіх у полон біля ревучих порогів і перебили чи продали в полон яко рабів. А може, думалось, Олег і його старшини бенкетують у царгородських палацах із велеможцями і царями, а ще, може, так обтяжені даниною, що надто поволі добираються до Києва проти течії ріки. У мовчазних тривожних здогадах притихли київські вулиці. В кожному домі, в кожній оселі хтось та пішов з Ольгом і його варягами. Когось та чекали з походу. Та ніяких вістей не було вже кілька місяців. Уже й осінь... Час збирати врожай, плоди літньої праці землі й людей. Свенельд і собі думав про власний урожай. Думав про те, що поспішив привезти сюди Прекрасу, що тепер вона для нього мовби пута на руках і ногах. Заважала йому і бояриня Гордина, яка зваблює його частуваннями й грайливістю очей і тугих грудей. Але такого добра має досить від своїх жон і челядниць. Мабуть, гадає, що Олег вже не повернеться, і шукає, на кого б обіпертись. Хоче, бач, і далі лишатися зверху. О, він уже вивчив її честолюбну спрагу!.. Бачить, як щедротами пригортає вона до себе бояр і різних послужливих челядинів, як ходить по торговищах і роздає обіцянки сторонським купцям, аби навесні прибули з ще більшим крамом; і до градян повернулася — веліла не брати з рукомесників мита, якщо вони ввозять свої вироби через градські ворота... А все то їй підказує Щербило. Крутиться побіля вишгородського терема, приворожила його та бояриня!.. Але Свенельда і варягів вони не чіпають. Бояться, ге-ге! Чи такий він дурний, щоб не додлубатись, чого жадає ця веселоока бояриня!.. О ні, Свенельд ні з ким не хоче ділити влади в Києві. Хоче мати її сам, як те колись зробив Олег, — іменем Ігоря. Київського володаря нема, хтозна чи й прибуде. Треба вже думати про себе, Якщо Свенельд пристане до боярині Гордини — бути йому її ницим челядином. Якщо підніме своїми мечами князя Ігоря — бути йому керманичем поруч з ним, бо того обділили боги жаданням влади і великої сили. Жона його, щоправда, вдатніша від нього, але вона заклопотана очікуванням нащадка. Через те буде зі Свенельдом, якщо він підніме Ігоря. Спочатку Свенельд розраховував на Прекрасу — як-не-як, падчерка Олегова. Але Олегові була важливіша Болгарія, і він возлюбив Ольгу. Аж тепер Свенельд збагнув, чому Олег так прихилив до себе болгарську княжну,— він давно готувався до походу на Царгород і йому була вкрай потрібна така соузниця, як могутня Болгарія. Отож і Свенельдові тепер вигідніше мати дружбу з Ігорем і його жоною Ольгою, бо в неї за плечима велика Дунайська Болгарія, що завжди підіпре слов'янську Країну Руси. У того пройдисвіта Олега треба вчитися, як здобувати перемоги. І ось новина: мовлять свідущі челядини (а він їх навчився мати!), що журиться Ігорева жона: мужу її давно вже час брати кермо державне в