Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Ні, сама вона нічого не придумає. Їй треба піти до людей... Ось хоча б до Житяни... О, так, ця добра чарівниця замовить слово і... поверне їй мужа. Житяна поралася сама. Гомін комусь ставив дім — від рання до вечора не буває вдома. — Біда у мене, Житяно, — заговорила молода жінка. — І не можу молитися... Щось робиться в мені... — А яку ти молитву знаєш? — спитала Житяна. — «Отче наш». — Я теж знаю цю молитву. І більше ніякої... Але що в тебе, дитино? — Мужа мого… хочуть відібрати від мене... Привезли Ігореві його жону з Новгорода, Свенельд привіз. — То хіба вже така біда? Ігор язичник, скільки захоче, стільки й матиме собі жон. — Але ж я християнка. Я не можу так... — Куди подінешся в цьому світі. — Поможи, кажуть, ти вмієш причаровувати. — Даремні слова люди кажуть...— і усміхнулась самими очима. — Народиш дітей — будеш миліша для мужа. Любиш його? — Н-не відаю... Мабуть...— засумнівалась юна княгиня. Вона й справді того не знала. Спочатку хотіла вижити в цій землі, бо назад їй не було вороття. Потім захотіла ще й владарювати, бо таке було призначення її роду. Тепер дивилась на себе сторонніми очима і сповідувалась перед невідомою жінкою, простолюдинкою. Вона таки не любила свого князя, любила ту славу, яка сяятиме навколо нього в майбутньому. — Значить, не любиш. Але все одно — народи від нього дитину. Це у тебе єдина стежка для перемоги. — Але... як же? — Княгиня почервоніла, сльози затуманили їй очі. Вона не вміла говорити про такі звичайні людські речі. Її вчили ховати від потаємного світу народження людини, і самі дорослі ховались. Крім того, він... такий бридкий... у рудому волохатому волоссі груди й плечі!.. Ольга зіщулилась. Житяна ніби здогадалась. — А ти закрий очі. І не розплющуй. Будь ніжною і ласкавою, не протився йому. Все прийде потім. Жіночі втіхи, буває, пізно визрівають. Так у життя київської княгині увійшли прості люди, київські подоляни. Спочатку це була Житяна і її муж, потім кожухар Білокіз, потім інші... — Ти ж поможи нам, княгине... Віддай киянам торги на сіль. Бояри все собі підгребли!.. — Зніми з нас важкі потяги! Ніколи таких не було! — скаржились орачі-смерди. Вона всім обіцяла. Ходила по вуличках Подолу, заглядала в бідні хижі... Все запам'ятовувала, всіх вислуховувала. Через тиждень з'явився на Княжій Горі Ігор. Перевтомлений, байдужий до всього, чужий. Вона ж чекала його з жагучим нетерпінням. Та, побачивши такого, розгубилась. Як звернути увагу на себе? Як запалити в ньому хоч іскрину любові? Виснажений втіхами і медами, Ігор навіть не дивився на неї. Даремними були її приготування! За намовою Житяни прибрала широке ложе яскравими паволоками і шовками, які тільки знайшла в старих княжих скринях. Над ложем розвісила шовкові полотнища, з'єднавши їх вгорі у вузол — і вийшло ніби намет над ліжком. Мостини вислала ведмежими шкурами. У глеках розставила всюди чарівні квіти кохання — від Житяни принесла: ромен-зілля, волошки, мальви. Під подушку поклала вузлики з якимись чарами. Пахноти всього степу опинились у цьому затишному виталищі. Все тут чекало на свято кохання. Але Ігор, хитаючись, не умившись навіть, бухнув на це ложе і заснув. Княгиня терпляче чекала. Минула ніч, а він так і не прокинувся. Сонце уже підбилось вгору. Вже іскрило веселками стіни ложниці. Вона глянула на себе — і жахнулась: зім'ята одежа на ній, з-під убруса вибилося волосся... І вся вона перем'ята і сіра. А він ось-ось прокинеться! Хутко підхопилась, зодягла довгу білу сорочку із сріблистої паволоки з великим вирізом на грудях. Розплела косу й пустила волосся хвилями по спині. Ще встигла ткнути волошку над скронею. Взяла люстерко — ніби богиня Лада спустилась з оболок! Глянула ще раз — яка ж вона гарна! — Хто тут? Де я? — Це Ігор. Він нічого не міг утямити. Спочатку думав, що все це йому сниться, що він ще не прокинувся. Бо там, у житті, був регіт, крик, брутальна пиятика, хтиві очі, жадібні до втіхи, і жіночі руки, які тягли його за шию... І ті руки, які підливали йому в келих... І хтось гарячий, міцний, що тягнув його на ложе... І знову очі — чорні, сірі, блакитні, смарагдові... О, скільки очей тих цілило в нього, у його зіниці, випивало його силу. — Ти повернувся додому, голубе мій! — Богиня Лада підняла над ним свої сріблисті рукави-крила.— Я тебе так довго чекала!..— М'яка теплінь пахучого тіла враз сп'янила його. І сп'янила ця затишна, таємнича тиша... О богине Ладо! Нарешті він удома... * * * Чим більше Щербило втрачав у собі минулого, тим легше вивищувався над іншими. Може, тому якась легкість піднімала його, що душа його ставала порожнішою і від того легшою. Проте втрачав одне, знаходив інше. Втратив свою мрію у щастя, та знайшов віру в багатство. А скоро повірив, що багатство — то і є щастя. Колись дивився на владців із зачаєною заздрістю. Вони йому здавалися всезнаючими, всевміючими і всерозуміючими. Приглянувшись ближче до них, збагнув, що вони такі ж самі люди, як і всі, а тільки мають владу, яка дає їм силу над біднішими від них. А влада була в тих, хто добрами набив свої комори, тереми і повалуші, бо вони можуть ту владу купити. І не лише владу, а й щастя, Цей шлях показала йому бояриня Гордина. Щербило побачив її ще раз, коли Гордина почала жити разом із Олегом. Вона примчала на Княжу Гору на трійці сірих, у білих яблуках коней, стала на весь зріст на повозі і з загадковим усміхом розглядала перехожих, що кланялись їй низенько, аж до землі. Ніби це була не звичайна бояриня, дочка Бодцева, а володарка Києва. Біля її колін гордовито позирав на людей величезний сірий вовкодав Ведмедко. Він сито мружив очі й лякливо щулився. Йому не подобалось, що так багато людей проходить повз нього... Гордина ж ніби й не бачила тих шанобливих поклонів бояр і бояринь, вони були для неї ніби тіні, що ковзали по її великих чорних очах. На Щербила лише бровою повела. Він аж затерп від несподіванки. Он як вознеслась молода бояриня... Добрий захист знайшла собі! Тепер за її спиною стояв цей жорстокий приходень і керував її руками усією землею. Вже пізніше побачив її десь перед походом Олега на Царгород.