Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

і дивувався: невже цей поважний муж, цей воєвода — його рідний брат? І що за сила ота влада, оте багатство, котре дає влада, що за сила, що вона геть зовсім перевертає людину і робить з неї отакого захланного покруча? Диво дивнеє, та й годі. І попростував собі Гомін далі. Надумали подільські теслі поставити біля Оскольдової могили замість спаленої церквиці невеличкий храмець. Гомін, перший здатель Києва, ішов до Оскольдової могили, щоб зараз розміряти землю, забити кілочки, де треба починати ставити той храмець. Бо й справді, старі люди мовлять, що віки мимолітні і времена смертні, і люд німотять прийшлі чужаки — і все зникає у ріці безконечности. І спинити їх нічим, окрім творінням душі і рук. Так і надумали оживити пам'ять про свого державця, про велич їхньої Країни Руси. Тоді й постане совість супроти властоїмців, і заплаче душа, і обізветься словом. А там, де є_словю, не зникає пам'ять роду і сам нарід воскресає їз німих і мертвих часів. Ні, не честолюбець він, вдатний подільський тесля Гомін, бо все життя йде тяжкими дорогами правди і не шукає собі мзди ні від людей, ні від богів. Радість і біду приймав звично, не біг їм назустріч та й не тікав од них… Був упевнений, що коли кожна людина лишить по собі добрий слід на землі, вродить для нащадків і великий урожай Добра. Неодмінно вродить! Бо слова, як і віра в Добро, мертві без доброго діла. Якби міг, ходив би поміж людей і кожного переконував би: людино, зроби хоч крапельку добра, залиш по собі хоч одну його зернину!.. Бо й справді, звідки ж воно вродиться, те Добро, коли його не сіють в сій благословенній його вітчизні... Отака у нього віра, своя — і в себе. Вона й рятує його душу від спокус суєтного світу і возносить його над сірими буднями клопотів... Отакий дивний братець менший у воєводи Щербила! Різними дорогами ходить слава і честь двох синів покійного Златорука-майстра. Мабуть, так уже влаштований наш світ, що все в ньому врівноважено — для розуму і для безуму однакове місце в ньому. Уже вечоріло. Гаряче літнє сонце котилося до овиду. Земля пахла розігрітою пилюгою, зів'ялим від спеки листом. Гомін розмірковував про брата, про себе, а тим часом робив свою справу. Уже коли сонце гойднулося на хвилях Дніпра, розігнув спину. На жердині, яку ніс із собою, робив зарубки-позначки — то виміри його нового храму — Оскольдового. Зібрався було рушати додому, коли якийсь підозрілий шерхіт кущів, тріск сухостою, засапане дихання насторожило. Тривожно огледівся. Не побачив нічого, лише спиною відчув присутність поблизу людей. Відбіг до могилки з хрестом, уперся рукою в дубове, уже зчорніле хрестовиння. І цієї миті побачив, як з усіх боків почали його обступати якісь люди, що ховалися в кущах. Хто з паліччям, хто зі списом в руках. Поруч вигулькнув і тої ж миті сховався в заростях волхв Перуна. Вузькогрудий, блідий, тихий чоловічок, якого знайшла колись бояриня Гордина. Що йому потрібно? Гомін стояв, мовби заворожений. Якесь терпке й липке передчуття невідворотности скувало його сили. Тікати? Не знає за собою ніякісінької вини. Та все ж хтось усередині його кричав: біжи! Лети! Швидше, швидше-бо!.. Рвонувся з місця — наткнувся на виставлені до нього списи й дрюччя. Не відомі йому мужі дивились на нього з невблаганною злістю, безпощадністю, зловтішністю. Ну, просити милости у них не буде... Стояв і чекав. — Беріть його в залізо. Живцем! — крикнув високим, якимось ляскучим голосом волхв. Невже це Перунів святитель має отакий паскудний, свинячий голос?! Гомона вмить скрутили. Хтось вихопив його жердинку, зламав об коліно. Руки й ноги його скрутили залізними ланцюгами. Кинули на землю і довго вовтузились поряд. Хрустіли сухі гіллячки, шаруділа під підошвами суха трава. Потягло димом. А сонце вже сідало за ліси... Поцупили за ноги, кудись кинули. Хтось упав йому на живіт, хтось притиснув коліньми його голову. І враз гострий, пекучий біль в очах!.. — За що-о-о? А далі вже не чув свого крику. Бо летів у прірву небуття, у чорноту болю... Не чув, як верещав над ним волхв, захлинаючись власною ненавистю: — Хай вразить тебе прокляття Перуна! Хай діти твої будуть вигнаними із дому свого! Хай рід твій скрутить ганьба. Відступник від богів наших! Хай спопелить тебе Перунів вогонь і Перунів меч... Хай згорять твої чорнобогові хороми!.. Ніколи тепер не побачиш їх! Ніколи!.. А тепер одведіть його до Києва... Киньте на торговищі... На посміховище курям і свиням! Гомін не міг чути цих проклять. Не міг і бачити, як блищали у відсвітах жертовного полум'я водянисті очиці знавіснілого волхва, як переможно тряслись його сухі синьожилі руки, як лиха радість кривила йому вуста від почуття звершеного подвигу. Не буде тепер возводити на землі свої дивні хороми цей гордий здатель!.. Його скотили в якесь рядно і бігцем понесли невидимими лісовими протоптами до подільського торговища. Волхв не встигав за мужами. Задихався, спинився. Возвів руки до неба: — Кара прийшла відступнику! О, тепер волхва буде любити Княжа Гора. І новий воєвода Щербило. Волхв був упевнений у цьому... * * * Доки була повна сподівань, чула себе сильною і мудрою. Спочатку сподівалась на силу своєї вроди. Знала, що досить було ближче підсунутись до свого велеможця так, щоб він відчув запах її тіла, — і враз здобуде над ним перемогу. Вона тоді качалась у ній, як сир в маслі. Усе було дозволено їй: любила посміятись в очі з бояр, встрявала в будь-яку розмову, говорила навіть дурниці і була певна, що всі нею захоплені. Більше того, бояриня Гордина змушувала Олега роздавати всім, хто оточує їх, багаті дари і чини, бо знала, за це будуть їм ще більше кланятись і вірніше служити. Перед нею запобігали всі — від челяді до бояр, але ніхто не любив. Уперто називали злою, відьмою, чаклункою, блудодійницею, ненаситицею. Вона це знала, але перестала на те зважати. Купувала довкола себе прихильність і приятелів, гадала, що купує довічну вдячність їхню. Потім почала з відчаєм помічати, що краса її мимолітна. Біля рота від частого усміху залягли глибокі борозенки, які вже не випрямлялись. Від того рот її якось обвис, обвисли й зів'ялі щоки. На лобі виборознилась не одна ниточка зморщок. Але найгірше, що побачила: сохне, сохне на її руках і на всьому тілі шкіра. Сохне — і нема спасу! Ніякі мастила заморські, ніякі