Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Повіз до Вишгорода вимогу варяжинів — віддати їм триста гривен від Києва і триста від Новгорода. Олег бесідував із тіунами. А бояриня Гордина тим часом спитала в Щербила: — Давно служиш у дружині? — Давно...— Почервонів, бо не знав, яку розмову приготувала йому господиня Вишгорода. — Маєш уже весі чи оселища? — Нічого не маю... — Час би й мати. Хіба київський волостель такий скупий, що не шанує своїх вірних челядинів? — Це вже вона до Олега говорить, бо той відпустив тіунів і повернувся до них. — Челядинів багато. Усіх не обдаруєш,— буркнув Олег. — Але ж вірних не так уже й багато, володарю,— м'яко заперечила йому Гордина.— А хіба сільце Дитятки отам, під Києвом, комусь віддане? — Добрими, сяючими очима вона поглянула на свого владцю. Той махнув рукою. Мовляв, можна й віддати, але вона не вгамовувалась.— Вірний наш соцький ще вірніше послужив би нам, коли б мав землі і був воєводою. Олег від такої зухвалої несподіванки аж витріщився на неї. Пощо так настирливо його порадниця піклується про цього молодика? Хіба тому, що красень он який. Але ж простолюдин... Хіба що... показує перед ним свою щедроту. А Щербилі тоді аж дух забило. Упав на коліна, бив поклони і боярині, й Олегу. Та він протягом усього життя буде повзати у них на колінах за оті Дитятки... А за воєводу — і в огонь і в воду!.. Олег знову буркнув: — Молодий іще в воєводи. — Великий володарю, тебе мають захищати молоді та сильні мужі, а не трухляві пеньки. Та ще й зрадливі! — м'яко розсердилась бояриня. — Ти маєш триматися силою нових людей, із простолюдинів. Бояр треба подалі віддалити. Сам же про це казав. Олег крекнув, щось протягнув, ніби згідливе. Тоді бояриня Гордина підняла Щербила з колін. — Негоже вірному воєводі так довго стояти.— На рожевих тугих щічках сміялися до нього ямки, та голос був поважний і владний. Незбагненна ця Гордина! Чародійка ця бояриня!.. — Красно дякую... Красно дякую!.. — Дякувати мало,— раптом підійшов до нього Олег.— Іди нині до Києва, візьми усіх моїх осторожників та мечників і моїм іменем збери із градян іще триста гривен на варягів. Інакше збунтуються. Лихо буде. — Звичайно ж,— підхопила його слова Гордина.— І менше треба думати про Веселинку. — Авжеж, я знаю...— заметушився сум'яттям у душі Щербило. Звідки вона знає про його колишню ладу? То ось чому до нього тоді лиш бровою повела — й ані словечка доброго!.. І ще спромігся додати: — Вона жона була Свенельдова... — Була!..— якось криво осміхнулась Гордина і змовкла. Щербило поспішив відкланятись — треба тепер виконувати наказ київського володаря. Його іменем мав збирати знову із киян гривни на варягів... Бо він тепер воєвода!.. А що йому Веселинка? Зганьблена Свенельдом жона... Добре, що він тоді не захистив її, як те вимагав братець його — Вратко-Гомін. Йому не варто сваритись із Свенельдом!.. Щоправда, братець вліпив йому два ляпаси... І відмовився ставити терем. Та він ще поквитається з ним. На кого, брате, руку піднімав? На київського воєводу, якого сама бояриня... і сам володар Київської країни підняли із колін!.. Хто із бояр не мріяв стати воєводою? А ось він — простолюдин, нікчема, підніжка, челядин, син теслі,— він тепер воєвода Києва. Тепер потрібно міцно триматись Олега — які заздрісні роти роззявлять на нього київські багатичі, які прокляття вже завтра,— коли всі дізнаються про цю новину,— які прокляття полетять йому в спину... Що ж, для них у нього буде одна відповідь — меч. Сила меча заткне їм рота. Сила більша за всяку правду і всякий закон... Тепер, маючи ту силу він, колишній простолюдин, матиме право і на багатого і на бідного... Отакий-бо він, челядин великого Олега!.. І ви, кривдники його, тремтіте нині, за кривди будете в одвіті перед ним, як перед Богом... О, тепер йому підкоряться і земля і небо!.. Чуєш, дурню Гомоне? Хоч і брат кревний, а обиди й тобі не забуду... Так думкою возносився молодий воєвода, вчорашній простолюдин, син подільського теслі, брат Вратислава-Гомона. А цей і не згадував його. Часом проходив повз Боричів Тік і бачив, як швидко спинався вгору терем Щербила. Як день у день тисячі погоничів звозили ліс із почайнівських пристанищ, десятки теслярів робили зруби й укладали стіни — і терема, і комор, і клунь, і обори, і стайні, і сажа... Одного разу подоляни першими угледіли, що терем вибудувався з усім величезним дворищем. Великим, важким громаддям навис над Гончарною вулицею, обнесений високим щільним парканом. Тяжкий, владний, як і сам Щербило-воєвода, що тепер якось поважчав, став повільнішим у рухах, неповороткішим не від старости чи гладкости, а від переситу власною величчю. Дивились люди йому вслід — що робить влада з чоловіком!.. Ніби гусак у табунці гусок. Ще й оком якось прискалює. Тьху, та й годі... Одного дня Гомін уздрів, що Щербило простує йому назустріч. Не хотілося вітати, але де ж подінешся — кревний братець. Спинився, обіперся на жердину, яку ніс з собою, чекав, коли Щербило підійде ближче. — Не хочеш і привітати мене! — Щербило чомусь ніби аж захрип від досади. — Чому ж? — Гомін вклонився.— Вітаю тебе, брате. Здоровим будь. — А терем уже стоїть. Бачив? — гордовито поглянув у бік свого двору воєвода.— Як тобі? Гомін раптом засміявся. — Ну й стайню поставив! Ні вікон людських, ні дверей. І кого ти в ньому триматимеш? — Але ж он який великий! — вигукнув Щербило.— Ти б такого не зміг... — Де вже мені! Такого здання для людей не поставив би. Хіба що для худобини. Та, може, тобі таке й треба?.. Га-га-га!.. Гомін реготав, а Щербило дивився на його смагле, молоде, хоч уже і в ранніх зморшках лице — дивився з ненавистю і думав, що то все від заздрощів. — А що тобі... не подобається? Що? — спитав у брата. — Чужі заповіді в душу взяв, брате. Думав не про високе, а про низьке. Забув своїх богів. — Що боги? Сильний сам стверджує свою силу, а слабкий шукає її у богів. — Яка в тебе сила? Упосліджуєшся перед сильними, то й маєш їхню силу. Їхню ж волю творити мусиш, не свою!.. Що сказати на ці гіркі та справедливі слова? Щербило мовчки повернувся і пішов до свого двору. Гомін дивився йому вслід