Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

які хотіли вирвати владу з його рук, забрати землю і силу Болгарської держави. Несамовито почав воювати з ними за балканський край і домігся свого. Ось-ось він скине в море з Балканського півострова легіони імператора. Константинополь-Царгород, який хотів полонити Симеона, тепер сам відбивався від полону. На колінах просив у Симеона миру!.. Олег слухав оповіді Гавриїлового гінця, і в його душі розгоралось жадання й собі помірятися силою з гордим Царгородом. Хіба він гірший за Симеона? — А як же кесар Лев? — Олег згадав за імператора. — Знову весілля справляв. Четвертий раз бере шлюб... — А де його раті? Де легіонери Імерія? — Пішли на сарацинів... Б'ють Імерія разом із крітськими корсарами... — А як Андроник? — Андроник Дука м'ятеж підняв супроти кесаря. Обличчя Олегове просвітліло. — Мовлять, цей Андроник добре бив сарацинів? — А так! Бив. А потім йому, мабуть, набридло, що він б'ється з нападниками, а його кесар все жениться та вінчається. їхній патріарх зараз теж за Андроника стоїть. — Поспішати треба...— кинув Олег ні до кого. — А так. Та краще поспішай повільно. Гадаєш, деревляни сидітимуть тихо, коли ти зійдеш із Києва? Олег спохмурнів. Усі це йому кажуть. — Що радиш? — звернувся до молодика, хоча знав, що треба. — Візьми з собою рать деревську. Хай візьмуть і собі добру здобич. А тобі принесуть славу. Києву тоді буде мир. Олег заходив, закружляв по світлиці. Слушно! Слушно!.. Кого іще взяти? Треба нині сольбу до Іскоростеня слати. Хай візьмуть здобич свою у Царгороді разом з киянами. І сіверяни хай ідуть, й уличі... А ще й тиверці. Хай знають його ласку! А йому від того слава і мир. — Діло мовиш... А як ім'я твоє, хлопче? Щось не бачив тебе раніше. — Претич я. Служу у боярина Олія, як і батько мій йому служив, воджу лодії до Низу... Добре знаю цей шлях — і рікою, і Степом... Олег замислився: до всього здатний цей торговий люд, усі дороги їм знані, всі держави відомі... Отаких треба брати йому в провідники... — Зі мною підеш на Царгород? — Піду. Діло звичне,— погодився Претич. Олег тільки подивувався — ще зовсім юнак, ще не зійшов дитячий рум'янець із щік, хоч уже висіявся міцний вус, а вже дорога до Руського моря йому звичне діло... Отож і рада його слушна: треба слати гінців до сусідів — треба йти разом данину брати від Царгорода. Нехай боярин Бодець зараз же шле гінців... Де він? — Дудко! — гукнув до дверей. Постельничий тихо вкотився з-за порога тої ж миті, так швидко, що здалося, він стояв під тими дверима і в шпарини стежив за кожним рухом свого владця. — Клич Бодця! Доки боярин Бодець.збирався до Олега, бояриня Гордина зайшла до київського володаря і тривожно спитала: — А чого Свенельд послав сольбу до Новгорода, Ольже? — Звідки це взяла? — Соцький Щербило сказав,— відповіла спокійно. Взяла з миси два горішки, роздушила один об другий, почала вибирати зернятка. Для Олега це була новина. Що умислив Свенельд? А похід відкладати не можна. Весняне сонце підбивалось все вище. З Прип'яті, Десни, Снова, Стугни, Росі — з усіх річок і допливів Дніпра збирались на Почайні великі й малі лодії. Воєводи, тисяцькі, соцькі, биричі по градах і оселищах набирали охочих до походу. Тепер Олегові здалося, що це та сама новина, яку він передчував, яка муляла йому під серцем, але не знав, звідки вона прийде. Він іще не вийшов із Києва, а тут уже зріє змова. І знову зрадливий варяжин. Ні, не купити чужаків-найманців ні за які добра. Чим більше їм дає, тим більше вони жадають і стають ще більшими ворогами. Бо стають багатими і через те міцнішими. — Я залишаю у Києві Щербила. Він ще не дуже розбагатів, тому буде гризтись зубами, щоб нікого іншого не допустити до столу. Він поб'є Свенельда, гадаю. — Так, він його пильнуватиме добре...— додала бояриня Гордина. А сама подумала: удвох з ним будемо пильнувати київський стіл, Ольже!.. Але! Не дає спокою Гордині те, що владця Олег так жалує Ігоря з Ольгою. І потім — чому передав їй своє ім'я? Чому не їй дав? Довго не могла наважитись запитати. Але зараз не витримала: — Володарю мій любенький. Мені здається, що ти не дуже довіряєш князеві Ігорю. — Так, не дуже. Але іншого спадкоємця в мене немає. Отож колись дав слово князеві Рюрику, що Ігор його буде владарювати, де б я не був. Я його випестував. Він мій спадкоємець. — А... жона його... Олена! — від досади гнівливо спалахнули рум'янцями щоки у Гордини. — Ольга тепер вона, затям. Вона розумненьке і мудре дівча. На неї у мене великі надії. Вона спрямовуватиме Ігоря — удвох вони будуть і сидіти на столі. — Але навіщо їй твоє ім'я? Я хотіла б сама взяти твоє ім'я, любий. Хіба я не гідна його? Олег сумно посміхнувся. — Але ти не можеш бути київською княгинею. — Якби ти захотів!..— спалахнула Гордина, аж сльози виступили в неї на очах. — Я хотів. Але ти не змогла. Немає в нас з тобою спадкоємця... І потім — вона високого роду, княжна... Гордина сердито зіскочила з місця. — Я знаю, я лише боярського роду! Але ж і ти! Ти також з нашої, боярської кістки!.. — Кістка то в мене боярська, се правда. Але розумом можу позмагатись із царями! — засопів сердито. — Побачиш, як тремтітиме у мене гордий Царгород і його недолугий кесар!.. Мені не потрібна корона — я вищий від усіх царів і кесарів. Захочу — всі вони стоятимуть у мене на колінах. — І... цар Симеон? Олег розсердився. Прискіплива ж бояриня Гордина. І чого вона хоче? — Чого ти хочеш? — Я хочу, щоб ти забрав у неї своє ім'я. Я гідна його носити! Хіба ні? Не визнаю ніякої Ольги!.. Олег розреготався. Ну й жіночка! Ну й гордині в ній — недарма ім'ям таким нарекли. — Царівна болгарська — жона київського владці. Вона поєднає Русь і Болгарію своїм іменем. Тоді Ігор сидітиме в Києві міцно. І тобі ж буде спокійніше. Гордина зі злістю тупнула ногою й задихнулась: в горлі у неї застрягли слова, яких не мала сил видобути з себе... Про кого він дбає, цей дивний київський владця? Про якогось пройдисвіта, недолужця