Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Ти чуєш, що тебе просять люди? Іди геть звідси. Воєвода щільніше вишикував своїх комонників. Вони стояли плече в плече. Невже?.. Такого не могло бути... Такого не було ще в Києві, відколи стоїть світ!.. — Візьміть їх у мечі, — неголосно сказав воєвода Щербило до своїх комонників. — Гайда!.. Гайда!.. Чого стоїте!.. А мечники гарцювали на конях — свої ж люди там. — Проти своїх? — гукнув якийсь молодик. — Ти проти нас? Рідної крови хочеш напитися? Ану-мо, женіть їх звідси! Би-и-й!...— ревнуло різноголосо товписько і кинулось до мечників. Перші їхні ряди повернули назад, натиснули на задніх, ті повернули коней і гайнули врозсип. Щербило люто кричав щось услід, розмахував мечем, доки його не оточили мужі. Він зіщулився, коли побачив націлені на себе злісні зіниці, люто ошкірені роти, настовбурчені вуса й бороди... О, він ще не знав, але вже відчув, якою може бути лють натовпу... — Спинись, брате, обумись! — десь поряд кричав Гомін.— Збережи свою честь!.. Щербило щосили втиснув остроги в боки свого баского воронця, і той здибився свічею, від болю вибалушив ошалілі очиська і стрибнув просто на голови людей — виніс свого верхівця із розлютованого кільця... Потім дивувався словам Гомона: невже йому честь дорожча за все? То і їж її, носи її в своїх сліпих очах, простодумний муже. А в нього своя честь — поряд з Дитятками ще два нових сільця: Соколи й Діброва!.. І ще будуть нові. Будуть, брате... Розлютовані мужі ще довго бігли за воєводою, якого вони цієї миті ненавиділи більше, ніж чужаків. Бо найболючіша образа від свого, кревного, що в холопстві своєму перед чужаками і багатими забуває, якого він роду і народу... Осліплий від блиску чужого золота, від похвал чужих владців, возноситься гординею за шмат пряжма, який йому кинуть, яко псу вірному. О, діти простолюдинів, пощо такі жадібні до багатства і слави — чи від голоду і нестатків, яких зазнали змалечку, чи від того, що не вділили у ваше серце сили чести і в порожній душі вашій намість неї виросла лишень захланність... Чому не знаєте, що смак свободи — найсолодший і найхмільніший плід? Спинітеся, обумтесь — і скуштуйте його!.. На поміч Щербиловій дружині мчали варяги Свенельда, які вирвалися з облоги на Княжій Горі... Ото й уся ваша воля, кияни! Забудьте це слово, яке час від часу п'янить ваші душі і голови... Завжди отак — свої і чужі владолюбці з'єднуються, щоб накинути на ваші волов’ячі шиї сиромятні зашморги!.. Пам'ятайте се!.. * * * Думала-гадала колись Житяна, що доля виплела їй міцну лляну ниточку життя, яка вже не обірветься до самої смерти. Та ба! Закрутилась ця ниточка й увірвалась. Пошкодувала примхлива пряля їй доброї куделі, певно, з гнилої зсукала нитку. Може, то була їй кара за те, що поряд зі своїми давніми богами впустила у своє серце і любов до нового бога — Христа, який за бідних і грішних пішов на розп'яття. Як не полюбити і не повірити в такого Бога? Отак, як її Гомін. Прийняв каліцтво сліпця за те, що жадав людям дати більше рукотворної краси, аби їхні душі відпочили і вознеслися до Неба, впилися добротою й щедрістю. Таки ж воістину — за Добро приходить кара... Вірила, що це тільки тут, у цьому суєтному світі так діється, а на небесах, коли прийде Божий суд,— там буде кожному дано по правді його. Як навчав те колись священик Оскольдової церкви... Якби ж так і було, легше людині було б зносити біду на світі цім. Добра жона була впевнена, що за муки на землі її вдатний муж дістане по правді щирій. Але сумніви почали точити її: хто зна, як воно там? Може, всесильні владці і велеможці куплять собі за срібло і там рай, а їх, бідних і гнаних, витіснять із райських садів та підкуплять сторожу, яка ще й покидає їх у кипляче вогненне море. Хтозна... Баяли сусіди про якогось бродячого волхва, який часом з'являвся на подільському торжищі... Мовляв, той волхв-чародій — провидець. Олегу-находнику колись наврочив смерть від власного його коня. Може, знає якесь потаємне слово на сліпі очі. Вона усе віддала б, аби Гомону хоч промінчик світла проник у понівечені зіниці... Нипала Житяна по торговищу не день і не два. Нарешті зустріла сліпця — вигравав на сопелях і дудках під Волосовим капищем. Споглядала, як ото він вправно пальцями постукує по дудах, а вони, ті сопелі і дуди, як живі, виспівують, аж за серце бере. Ба, і душа сліпця озивається красою — у нього бо свої храми високости... А Гомін ніби почав живим мертвіти — попеліє його душа, знищується від нездійсненности прагнень... Аж висох увесь, посивів геть зовсім від скорботи за тим, що не встиг створити. А якісь злі відьми насилали, йому щоночі сни, у яких він бачив свої дивні храми над Дніпром. Ті, про які мріяв і які не дано вивершити... Житяна шукала для нього рятунку і в молитві до Христа, і в благанні до старих богів — до Рода, Сварога, Ярила-Дажбога, Перуна-Громовика… Шукала зелениць і віщих волхвів. Сліпий сопілкар почув поруч зітхання жінки, повернув до неї лице. — Якась біда в тебе, жоно? А ти не піддавайся. — Чому немає щастя добрій людині? Скажи, волхве... — А ти придумай його і увіруй в нього. Тоді й будеш щасливою, як увіруєш. Без віри в щастя людина не жие, — Може скажеш, де знайти зцілителя на очі. Мужа скалічив лакуза боярський — волхв. Витяг очі. — Ге, сліпець той, хто невидющий душею, а не очима. У сліпця душа закута в суєту, хоч і бачить очима... Коли хочеш спробувати помогти очам, знайди одну чародіїцю. Молода, та вміюча! В уличах живе, у хаті старого Окомира. Добрий був чоловік. — А де ж... подівся? — Князь погубив. Не дочекався єдиної доньки її вітець. Ба, настав час тепер зустрітись як не з ним, то зі своєю хатою... Ось вона, Житяна, найбільша грішниця на світі! Воістину, немає праведної людини на землі. Дорога була добре знана. Спуститись лодіями до Пересіченя, а там рукою подати до гаю. За думами-передумами незчулася, як ступила на знайому лугову дорогу. Швидше забилося серце, швидше ступали м'які постільці — ось уже й їхня криниця... і хата, геть зовсім потемніла, скособочилась, провалилась стріха. Ті самі дубові двері і клямка. Заходить у свою і вже не