Американський психопат - Брет Істон Елліс
— Я відправлю покидька в Англію, — регочу я, роблячи телевізор тихіше, і записую нове повідомлення.
Мій голос схожий на голос Овена, а по телефону, певно, взагалі такий самий. Сьогодні в студії Леттермана безглузді трюки домашніх улюбленців. Німецька вівчарка в кашкеті з емблемою «Метс» чистить та їсть помаранч. Це повторюється двічі, уповільнено.
Я беру шкіряну валізу ручної роботи від «Ральф Лорен», укріплену по кутах, з золотими замками та полотняним чохлом кольору хакі, пакую туди двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків із загостреними лацканами та вузькими смужками та темно-синій костюм із шерстяної фланелі, обидва — «Брук Бразерс», разом із електробритвою «Міцубіші», ріжком для взуття зі срібною пластинкою від «Барніз», спортивним годинником «Тег-Хеєр», чорним шкіряним затискачем для грошей «Прада», ручним копіром «Шарп», електронним записником «Шарп», його паспортом у чорній шкіряній обкладинці та портативним феном «Панасонік». Собі я беру портативний плеєр для компакт-дисків фірми «Тошиба», у ньому лишається один із записів оригінального складу «Знедолених». Ванна кімната вся біла, тільки на одній стіні чорні плями, як на шкірі далматинця; я згрібаю все, що міг пропустити, у пластикову сумку «Хефті».
Тіло у моїй квартирі вже заціпеніло, я загортаю його в чотири дешевих махрових рушники, які я теж купив на розпродажу на честь Дня Пам’яті в «Конранз», і кладу його одягненого головою вперед, у спальний мішок із гусячим пухом фірми «Каналіно», застібаю і легко заношу до ліфта, потім тягну через хол, повз нічного швейцара вниз, де несподівано зустрічаю Артура Крістала та Кітті Мартін, які щойно вечеряли в «Кафе Люксембург». На щастя, Кітті Мартін офіційно зустрічається із Крейґом Мак-Дермоттом, котрий зараз у Г’юстоні, тож вони до мене не чіпляються, хоча Крістал, грубий вилупок, питає мене, якими правилами слід послуговуватися, вдягаючи білий смокінг. Я коротенько йому відповідаю, кличу таксі, легко кидаю спальний мішок на заднє сидіння, сідаю в машину і називаю водієві адресу в Пекельній Кухні. Там я піднімаю тіло на четвертий поверх сходами, дістаюсь до місця, що винаймаю в тій покиненій будівлі, кладу тіло Овена у велику порцелянову ванну, знімаю з нього костюм і, змочивши тіло водою, викидаю на нього два мішки вапна.
Пізніше, близько другої ночі, я лежу в ліжку і не можу заснути. Евелін телефонує, коли я саме слухаю повідомлення на автовідповідачеві й дивлюся записане вранці «Шоу Патті Вінтерс» про деформованих людей.
— Патріку? — запитує Евелін.
Після паузи, спокійним монотонним голосом я промовляю:
— Ви подзвонили на номер Патріка Бейтмена. Він не може зараз підійти до телефону. Будь ласка, лишіть своє повідомлення після сигналу… — і додаю: — Хорошого вам дня.
Роблю ще одну паузу, подумки благаючи, щоб вона на це купилась, і видаю жалісне «Пі-іп».
— Патріку, припини, — роздратовано каже Евелін. — Я знаю, що це ти. Що ти, в біса, робиш?
Я простягаю телефон перед собою і кидаю його на підлогу, потім жбурляю ним у нічний столик, натискаю на різні цифри, сподіваючись, що, коли я піднесу слухавку до вуха, мене привітають довгі гудки.
— Алло? Алло? — гукаю я. — Ви мене чуєте? Так?
— Та заради Бога, припини. Просто припини, — стогне Евелін.
— Привіт, Евелін, — весело кажу я, скривившись.
— Де ти ввечері був? — питає вона. — Я думала, ми мали повечеряти. Думала, у нас столик у «Вільному плануванні».
— Ні, Евелін, — зітхаю я, раптом відчувши себе дуже втомленим. — Ми цього не планували, звідки ти це взяла?
— Я думала, у мене це записано, — скиглить Евелін. — Думала, моя секретарка все записала.
— Одна з вас помилилася, — кажу я, перемотуючи з ліжка касету. — «Вільне планування»? Господи. Ти… просто… божевільна.
— Любий, — вона явно закопилила губи. — Де ти був сьогодні? Сподіваюся, не ходив у «Вільне планування» без мене?
— Боже мій, — стогну я. — Мені треба було взяти касети. Тобто повернути касети.
— А що ще ти робив? — питає вона, досі скиглячи.
— Зустрів Артура Крістала та Кітті Мартін, — кажу я. — Вони вечеряли у «Кафе Люксембург».
— Серйозно? — це її зацікавило. — І що було на Кітті?
— Бальна сукня з оголеними плечима, оксамитовим ліфом та мереживною спідницею в квіти від «Лора Маролакос», здається, так.
— А на Артурі?
— Те саме.
— Ох, містере Бейтмен, — хихотить Евелін. — Обожнюю ваше почуття гумору.
— Слухай, уже пізно. Я втомився, — я вдаю, що позіхаю.
— Я тебе розбудила? — стурбовано питає вона. — Сподіваюся, що не розбудила.
— Так, — кажу я. — Розбудила. Але я взяв слухавку, тож винний я, а не ти.
— Пообідаємо, сонечко? Завтра? — питає Евелін, наївно чекаючи на схвальну відповідь.
— Не можу. Робота.
— Ти ж мало не власник тої клятої компанії, — стогне вона. — Яка робота? Якою роботою ти займаєшся? Не розумію.
— Евелін, — зітхаю я. — Будь ласка.
— Патріку, давай кудись поїдемо влітку, — мрійливо каже Евелін. — Може, в Едґартаун чи в Гемптонс.
— Поїдемо, — кажу я. — Може, й поїдемо.
«Пол Сміт»
Я стою в магазині «Пол Сміт», говорячи з Ненсі та Чарльзом Гамільтонами та їхньою дворічною донькою Гленн. Чарльз вбраний у двобортний лляний костюм на чотири ґудзики від «Редаеллі», бавовняну сорочку в дрібний рубчик від «Ескот Чанг», шовкову краватку з орнаментом від «Юджиніо Венанзі» та лофери «Брукс Бразерс». Ненсі надягнула шовкову блузку з перламутровими блискітками, шовкову шифонову спідницю від «Валентіно» і срібні сережки «Ріна Пачочі». Я обрав двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків із вузькими смужками, шовкову краватку з орнаментом, все — «Луїс, Бостон», і тонку бавовняну сорочку «Лучіано Барбера». Гленн вбрана в шовковий комбінезон «Армані» та крихітний кашкет «Метс». Продавчиня вибиває покупки Чарльза, а я граюся з дівчинкою, котра сидить на руках у Ненсі, простягаю їй свою платинову картку «Америкен експрес», вона радісно її хапає, а я хитаю головою, тримаю її за підборіддя, махаю перед її обличчям карткою
