Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Привіт, Франческо, — кажу я.

— Дейзі, Боже, Бен та Джеррі тут. Я так люблю Бена та Джеррі, — здається, вона говорить саме це, одним потоком, без пауз, намагаючись перекричати — і справді перекрикуючи — легке звучання джаз-бенду.

— А ти любиш Бена та Джеррі? — питає вона, широко розплющивши очі, а потім хапає офіціантку, котра проходить повз наш столик.

— Помаранчевий сік! Мені потрібен помаранчевий сік. Господи, Боже, обслугу треба гнати геть. Де Нелл? Я їй скажу, — бубонить вона, озираючись, потім повертається до Дейзі. — Як я виглядаю? Бейтмене, Бен та Джеррі тут. Не сиди, як ідіот. Ох, я жартую. Обожнюю Патріка, але веселіше, Бейтмене, жеребець ти наш, Бен та Джеррі тут!

Франческа хтиво підморгує мені й облизує губи. Вона пише для «Веніті Фейр»[120].

— Але я вже… — Я змовкаю і стривожено дивлюся на свій шербет. Потім похмуро вказую на нього пальцем, приголомшений. — Я вже замовив грейпфрутовий шербет. Більше морозива не хочу.

— Бейтмене, заради Бога, Джаґґер тут. Мік, Джеррі. Ти зрозумів, — каже Франческа; вона говорить до нашого столика, але постійно виглядає когось у залі. Вираз обличчя Дейзі жодного разу за вечір не змінився. — Який я-п-п-і, — каже вона білявці, потім переводить погляд на мій шербет.

Я переставляю його ближче до себе, щоб захистити.

— О так, — кажу я і наспівую: — «Ще одна ніч, ще одна ніч з тобою…» Я знаю, про кого ти.

— Ти виглядаєш такою худою, Дейзі, що мене аж нудить. Це — Елісон Пул, вона теж худюща і бісить мене, — каже Франческа, легенько б’є мене по руках, якими я затуляю свій шербет, і тягне тарілку до себе. — А це — Дейзі Мілтон та Патрік…

— Ми бачилися, — говорить Елісон, дивлячися на мене.

— Привіт, Елісон. Пат Бейтмен, — кажу я, простягаючи їй руку.

— Ми бачились, — повторює вона, її погляд стає важчим.

— Емм… справді? — перепитую я.

Франческа верещить:

— Боже, ви тільки гляньте на профіль Бейтмена. Ідеально римський. А ці вії!

Дейзі схвально посміхається. Я вдаю крутого і не зважаю на них.

Я впізнав у Елісон ту дівчину, яку трахнув минулої весни, коли поїхав на Кентуккійське дербі з Евелін та її батьками. Пам’ятаю, як вона кричала, коли я намагався запхати у її вульву всю руку в рукавичці, змащену вазеліном, зубною пастою — всім, що я зміг знайти. Вона була п’яна і під кайфом, я зв’язав її дротом, заклеїв липкою стрічкою рот, обличчя, груди. Франческа раніше мені відсмоктувала, не пам’ятаю коли і де, але вона це робила, і мені сподобалося. Раптом я болісно згадую, що хотів подивитись, як Елісон стече кров’ю того весняного дня, але щось мене зупинило. Вона була страшенно обдовбана, протягом усіх тих годин стогнала «О, Боже», пускаючи криваві бульбашки з носа, але не плакала. Може, саме в цьому була проблема; може, саме це її врятувало. Тими вихідними я виграв чимало грошей, бо поставив на коня, якого звали Непристойне Заголення.

— Ну… привіт, — слабко посміхаюсь я, але впевненість швидко повертається до мене.

Елісон нікому б не розповіла про це. Жодна жива душа не почула б про цей чудовий і жахливий день. У темряві закладу я шкірю зуби.

— Так, я тебе пам’ятаю. Ти була така… — я роблю паузу і ричу: — пристрасна.

Елісон мовчить і дивиться на мене так, наче я якийсь дикун.

— Господи. Тейлор спить чи просто вмер? — питає Франческа, наминаючи те, що лишилося від мого шербету. — Боже, хтось читав сьогодні «Пейдж сикс»? Там писали про мене, і про Дейзі теж. І ще про Теффі.

Елісон підводиться, не дивлячись на мене.

— Піду знайду внизу Скіпа й потанцюю.

Вона йде. Повертається Мак-Дермотт, зацінює Елісон, яка прослизає повз нього, і сідає біля мене.

— Пощастило? — питаю я.

— Карта не лягла, — каже він, витираючи ніс.

Підносить мою склянку до обличчя, нюхає, потім відпиває трохи і підпалює одну з сигарет Дейзі, дивлячись на мене, а перед цим відрекомендовується Франчесці.

— Не дивись так, знаєш, заціпеніло, Бейтмене. Таке буває.

Пауза, я пильно дивлюся на нього, перш ніж спитати:

— А ти, емм, не дуриш мене, Мак-Дермотте?

— Ні, — каже він. — Не пощастило.

Знову пауза, тоді я опускаю очі й зітхаю.

— Послухай, Мак-Дермотте, я таке вже бачив. Я знаю, що ти робиш.

— Я її трахав.

Мак-Дермотт знову нюхає склянку і показує на якусь дівчину за столиком перед нами. Він сильно пітніє, і від нього несе «Зер’юсом».

— Серйозно? Ого. Тепер слухай мене, — кажу я, аж тоді краєм ока дещо помічаю. — Франческо…

— Що? — вона здіймає на мене очі, по підборіддю стікає крапля шербету.

— Ти їси мій шербет? — я пальцем показую на тарілку.

Франческа ковтає й витріщається на мене.

— Веселіше, Бейтмене. Чого ти від мене хочеш, жеребчику мій розкішний? Щоб я здала аналізи на СНІД? Боже мій, до речі: бачиш того хлопця, Краффта? От у нього. Невелика втрата.

Хлопець, на котрого показала Франческа, сидить за столиком біля сцени, де грає джаз-бенд. У нього зачесане назад волосся, хлопчаче обличчя, на ньому костюм із картатими штанами, шовкова сорочка у світло-сірий горошок від «Ком де Ґарсоном», він потягує мартіні, й мені не складно уявити, як він комусь бреше сьогодні в чужій спальні — певно, дівчині, яка сидить з ним поряд (білявка, великі груди, сукня з металевими нитками від «Джорджо ді Сент-Анджело»).

— Може, сказати їй? — питає хтось.

— О ні, — каже Дейзі. — Схоже, вона справжня сучка.

— Слухай, Мак-Дермотте, — нахиляюсь я до нього. — У тебе є наркотики, я по очах бачу. Не кажучи вже про те, як у тебе в носі крутить.

— Ні. Заперечую. Не сьогодні, любий, — хитає він головою.

У залі лунають оплески джаз-бенду — ми всі теж аплодуємо, навіть Тейлор, якого ненавмисне розбудила Франческа. Я відвертаюсь від Мак-Дермотта, дуже злий на нього, і плескаю в долоні, як усі інші. До столика підходять Керон та Ліббі, й Ліббі каже:

— Керон