Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Тобі й не треба мати з цим щось спільне, — кажу я їй. — Може, тебе навіть і не запрошено до чогось спільного.

— Я просто не розумію, чому тобі обов’язково треба зіпсувати мені це свято, — каже Евелін.

— Уяви собі, що це… іній. Різдвяний іній. Дорогий різдвяний іній, — кажу я.

— Ну… — каже вона, трохи просвітлівши. — Піти в генделик може бути цікаво, так?

— Тридцять баксів за вхід з кожного — це не зовсім генделик, Евелін. — Потім я з підозрою питаю: — Чому ти не запросила на вечірку Дональда Трампа?

— Тільки не Дональд Трамп, знову, — стогне Евелін. — Боже, це тому ти поводився, наче блазень? Ця твоя манія мусить скінчитися! — Вона мало не кричить. — Це тому ти поводився як козел!

— Це через вальдорфський салат, Евелін, — кажу я крізь зуби. — Твій вальдорфський салат змусив мене поводитися по-козлячому.

— Господи. Ти ж серйозно! — Вона у відчаї закидає голову назад. — Я так і знала, так і знала.

— Але ж ти його навіть не готувала! — кричу я. — Ти його замовила!

— Господи, — завиває вона. — Повірити не можу.

Лімузин висаджує нас біля клубу «Чорнобиль», де цілий натовп чекає в снігу біля входу. Дратуючи Евелін, я застосовую її як таран, ми пробиваємося крізь натовп, і, на щастя, я помічаю когось, дуже схожого на Джонатана Лезердейла, котрого саме пропускають всередину. Штовхаючи Евелін, яка вчепилась у свій різдвяний подарунок, вперед, я кричу йому:

— Джонатане! Гей, Лезердейле!

Не дивно, що за мною весь натовп починає волати: «Джонатане, гей, Джонатане!» Він помічає мене, розвертається, гукає:

— Привіт, Бакстере!

І підморгує, показуючи великі пальці, але, вочевидь, не до мене, а до когось іншого. Ми з Евелін все одно прикидаємося, що належимо до їхньої компанії. Швейцар опускає мотузку перед нами і питає:

— Це ви приїхали в тому лімузині? — Він дивиться за ріг і киває головою у тому напрямку.

— Так! — жваво погоджуємося ми з Евелін.

— Проходьте, — каже він, пропускаючи нас всередину.

Ми заходимо, я віддаю шістдесят доларів, натомість жодного квитка на випивку не отримую. У клубі панує передбачувана темрява, яку порушують лише яскраві стробоскопи, і навіть з таким освітленням я бачу тільки дим від сухого льоду з машини і одну кралю, котра танцює під «Нові відчуття» «Інексез», які ревуть з колонок так, що тіло пульсує. Я кажу Евелін піти до бару і дістати нам два келихи шампанського. «Так, звісно», — кричить вона у відповідь і несміливо рушає до єдиної тонкої смуги неону, що освітлює місце, де можуть продавати алкоголь. Тим часом я купую грам у хлопця, схожого на Майка Дональдсона, впродовж десяти хвилин дивлюся на танцюючу кралю і розмірковую, чи кинути Евелін тут, чи ні, аж вона повертається з двома напівнаповненими келихами, сумна й розгнівана.

— Це «Корбель», — гукає Евелін. — Давай підемо.

Я хитаю головою і кричу до неї:

— Ходімо до вбиралень.

Вона йде за мною.

Одна з вбиралень у «Чорнобилі» спільна. Там уже стоять дві інші пари, одна з них займає єдину кабінку, інша, як і ми, нетерпляче чекає, доки вона звільниться. На дівчині топ з шовкового джерсі з зав’язкою на шиї, спідниця з шовкового шифону і шовкові туфлі з ремінцем ззаду, все — «Ральф Лорен». Її хлопець — у костюмі дизайну Вільяма Фйораванті, чи Вінсента Ніколозі, чи Скалі — якогось італійця. Обоє тримають келихи, тільки от його келих повний, а її — порожній. Тут доволі тихо, чути тільки приглушене хихотіння та сопіння з кабінки, бо двері самої вбиральні достатньо товсті, щоб повністю заглушити музику, за винятком глибоких басів. Хлопець нетерпляче постукує ногою. Дівчина все зітхає і несподівано спокусливо смикає головою, перекидаючи волосся через плече. Потім вона дивиться на нас із Евелін і шепоче щось своєму хлопцю. Зрештою, коли вона знову щось до нього шепоче, він киває і вони йдуть.

— Дякувати Богу, — шепочу я й погладжую грам у кишені, потім питаю Евелін: — Ти чого така тиха?

— Вальдорфський салат, — мимрить вона, не дивлячись на мене. — Прокляття.

Щось клацає, двері до кабінки відчиняються, і виходить молода пара. Він вбраний у двобортний шерстяний трикотиновий костюм, бавовняну сорочку й шовкову краватку, все від «Живанші»; на дівчині сукня з шовкової тафти, оздоблена пір’ям страуса від «Джеффрі Бін», сережки з позолоченого срібла від «Стівен Двек Модерн» та танцювальні туфлі від «Шанель». Вони потай витирають один одному носи, дивляться на себе у дзеркало, перш ніж піти з вбиральні, і саме тоді, коли ми з Евелін збираємось зайти у вільну кабінку, влітає перша пара і намагається її зайняти.

— Перепрошую, — кажу я, витягнувши руку і загородивши їм вхід. — Ви пішли. Тепер наша черга, ясно?

— Ні, я так не думаю, — м’яко каже хлопець.

— Патріку, — шепоче за мною Евелін. — Пропусти їх…

— Чекай, ні. Зараз наша черга, — кажу я.

— Так, але ми чекали тут першими.

— Слухайте, я не хочу сперечатися…

— Але ж сперечаєтесь, — каже знуджена дівчина глузливо.

— Боже, — мимрить Евелін, визираючи з-за мого плеча.

— Слухай, можемо зробити це тут, — пропонує дівчина, яку я залюбки трахнув би.

— От же ж стерво, — буркочу я, хитаючи головою.

— Слухайте, — каже хлопець примирливо. — Поки ми тут сперечаємось, хтось із нас міг би вже бути там.

— Так, — кажу я. — Ми.

— Господи, — каже дівчина, руки в боки, подивившись на Евелін, потім на мене. — Аж не віриться, кого тепер сюди впускають.

— Ти — стерво, — буркочу я, не вірячи своїм очам. — У тебе відстійна поведінка, знаєш?

Евелін коротко вдихає і стискає моє плече.

— Патріку.

Хлопець уже почав нюхати свій кокс, зачерпуючи порошок із коричневої пляшечки, він вдихає і сміється після кожної порції, притулившись до дверей.

— Твоя дівчина — цілковите стерво, — кажу я йому.

— Патріку, — каже Евелін. — Припини.

— Вона стерво, — кажу я, показуючи на дівчину.

— Патріку, перепроси, — каже Евелін.

У хлопця починається істерика, він закидає голову назад і голосно сопе, потім згинається і намагається віддихатися.

— Господи, — каже з обуренням Евелін. —