Американський психопат - Брет Істон Елліс
— Ти мене лякаєш. Що сталося? — Я справді стривожений. — Що… що я зробив? Вальдорфський салат був смачний. Що ще?
— Ох, Патріку, — зітхає вона. — Це… прекрасно. Не знаю, що й сказати.
— Ну… — Я роблю обережну паузу. — Я теж… не знаю.
— Ось, — каже Евелін, простягаючи мені діамантове кольє від «Тіффані», подарунок Мередіт від Овена. — Допоможи мені його вдягнути, любий. Ти все ж не Ґрінч, сонечко.
— Ем, Евелін…. — кажу я і подумки лаюсь, поки вона розвертається до мене спиною, щоб я міг застебнути його на її шиї.
Лімузин рвонув уперед, вона падає на мене, сміючись, і цілує мене в щоку.
— Це так приємно, мені дуже подобається… Ой, від мене, певно, трюфелями пахне. Вибач, любий. Знайди шампанське і налий мені трохи.
— Але… — я безпорадно дивлюсь на кольє, воно мерехтить. — Це не так.
— Що? — питає Евелін, озираючись. — Тут є келихи? Що не так, сонечко?
— Це не так, — монотонно повторюю я.
— О, любий, — вона посміхається. — У тебе є для мене щось ще?
— Ні, тобто…
— Давай, дияволе, — каже Евелін, грайливо хапаючи мене за кишеню пальта. — Ну ж бо, що це?
— Що що? — спокійно питаю я, хоч насправді — роздратований.
— У тебе щось ще є. Дай вгадаю. Каблучка до комплекту? Такий самий браслет? Брошка? Ось воно що! — Вона плескає в долоні. — Це брошка, що пасує до кольє!
Поки я намагаюсь її відштовхнути, тримаючи за одну руку, друга прослизає за мною і витягає щось з моєї кишені — ще одне печиво з віщуванням, яке я взяв у мертвого китайця.
Евелін дивиться на нього, збентежена, і каже:
— Патріку, ти такий… романтичний, — потім оглядає печиво, з меншим ентузіазмом. — Такий… оригінальний.
Я теж витріщаюсь на печиво. Воно в крові, тож я знизую плечима і кажу, так радісно, як тільки можу:
— Ти ж мене знаєш.
— Що це на ньому? — Евелін підносить печиво до обличчя, вдивляючись у плями. — Що це за… червона штука?
— Це… — Я теж у них вдивляюся, вдаючи, що вони мене заінтригували, і кривлюсь: — Це кисло-солодкий соус.
Евелін із захватом розламує печиво й ошелешено читає передбачення.
— І що пишуть? — зітхаю я, крутячи ручки радіо, потім дивлюся, чи нема в лімузині Овенового дипломата, думаючи, де ж може бути шампанське, і раптом відкритий пакунок від «Тіффані», що лежить порожній на підлозі, всепоглинаюче пригнічує мене.
— Пишуть… — Евелін зупиняється і ще раз підносить папірець до очей, перечитуючи провіщення. — Пишуть: «Фуа-гра щойно з гриля в “Ле Сирк” чудове, однак салат з лобстером так собі».
— Мило, — бурмочу я, шукаючи келихи для шампанського, касети, хоч що-небудь.
— Тут справді так написано.
Евелін передає мені папірець, на її обличчі — легка посмішка, яку видно навіть у темряві лімузина.
— Що б це могло означати? — хитро питає вона.
Я беру в неї віщування, читаю, переводжу погляд на Евелін, потім знову на папірець, потім дивлюсь у тоноване вікно, на сніжинки, що кружляють навколо ліхтарів, навколо людей на автобусній зупинці, жебраків, що безцільно вештаються вулицями міста, і вголос кажу до себе:
— Усе могло бути значно гірше. Справді могло.
— О, любий, — каже Евелін, обіймаючи мене, мою голову. — Обід у «Ле Сирк»? Ти найкращий! Ти не Ґрінч, беру свої слова назад. У четвер? Четвер тобі підходить? О ні, я не зможу в четвер. Трав’яні обгортання. Як щодо п’ятниці? А ми справді хочемо в «Ле Сирк»? Може…
Я відштовхую її та стукаю у скло, що відділяє нас від водія, голосно збиваю об нього кісточки, аж доки він не почує.
— Сіде, тобто, Ерле, як там тебе, це не дорога до «Чорнобиля».
— Ні, саме вона, містере Бейтмен.
— Гей!
— Тобто, містере Хальберстам. Авеню Сі, так? — він ввічливо кашляє.
— Здається, — кажу я, дивлячись у вікно. — Я не впізнаю дорогу.
— Авеню Сі? — Евелін відривається від кольє, яке Пол Овен купив для Мередіт. — Яке авеню Сі? Сі, як у… «Картьє»[115], так?
— Все круто, — запевняю я її. — Все абсолютно круто.
— Ти там був? — запитує вона.
— Мільйон разів, — буркочу я.
— «Чорнобиль»? Ні, тільки не «Чорнобиль», — скиглить Евелін. — Любий, це ж Різдво.
— І що це має означати, чорт забирай? — питаю я.
— Водію, а водію… — Евелін перехиляється вперед, балансуючи в мене на колінах. — Водію, ми їдемо у «Веселкову кімнату». У «Веселкову кімнату», водію, будь ласка.
Я зіштовхую її.
— Не зважай на неї. У «Чорнобиль». Якнайшвидше.
Натискаю на кнопку, і скло опускається.
— Ну, Патріку, це ж Різдво, — скиглить вона.
— Ти так говориш, наче це щось означає, — кажу я, дивлячись просто на неї.
— Але ж Різдво, — знову скиглить Евелін.
— Терпіти не можу «Веселкову кімнату», — твердо кажу я.
— Чому ні, Патріку? — скиглить вона. — У них найкращий у місті вальдорфський салат. Тобі сподобався мій? Сподобався мій вальдорфський салат, любий?
— Господи, — шепочу я і затуляю обличчя руками.
— Чесно скажи, сподобався? — питає вона. — Я хвилювалас тільки за це і за каштановий фарш. — Вона зупиняється. — Усе тому, що каштановий фарш був… ну, жирнуватий, розумієш…
— Я не хочу у «Веселкову кімнату», — перериваю я Евелін, не забираючи рук від обличчя, — бо там я не зможу дістати наркотики.
— О… — Евелін несхвально дивиться на мене. — Тц-тц-тц. Наркотики, Патріку? І про які, кхм, наркотики ми говоримо?
— Наркотики, Евелін. Кокаїн. Наркотики. Я хочу сьогодні кокаїну. Ти мене розумієш?
Я сідаю прямо і дивлюся на неї.
— Патріку, — каже Евелін, хитаючи головою, наче щойно втратила віру в мене.
— Я бачу, що ти збентежена, — відзначаю я.
— Я не хочу мати з цим нічого спільного, —
