Американський психопат - Брет Істон Елліс
Овен вдягнув двобортний костюм із шовку та льону, бавовняну сорочку та шовкову краватку, все від «Джозеф Аббуд», і в нього бездоганна засмага. Але сьогодні він не в настрої, на диво, небалакучий, і ця його похмурість дощем крапає на мій жвавий, сповнений надій настрій, лишаючи в ньому помітні калюжі. Я починаю вдаватись до дивних коментарів, на зразок: «Це що, Івана Трамп?» і сміючись: «Боже, Патріку, тобто Маркусе, про що ти думаєш? Що Івані робити в “Текзаркані”?» Але це не творить вечерю веселішою. Не допомагає применшити значення того, що Пол Овен — мій одноліток і йому теж двадцять сім, не робить всю ситуацію менш бентежною.
Те, що видалося мені зарозумілістю, виявляється звичайною нетверезістю. Коли я намагаюсь отримати інформацію про рахунки Фішера, Овен видає мені абсолютно нікчемну статистику, про яку я вже все знаю: як спочатку ними займався Ротшильд, як вони опинились у Овена. Хоча я наказав Джин зібрати цю інформацію для мене вже кілька місяців тому, я слухаю і киваю, вдаючи, що ця примітивність — справжнє одкровення, вставляю фрази на кшталт «Як це цікаво», водночас додаючи: «Я з’їхав з глузду» і «Я люблю розчленовувати дівчат». Щоразу, як я намагаюсь привести розмову до таємниці рахунків Фішера, Пол злиться і змінює тему, говорячи про солярії, марки сигар, спортзали чи найкращі на Мангеттені місця для бігу, і грубо регоче, що мене засмучує. Після закуски та перед головною стравою я п’ю південне пиво, потім переключаюсь на дієтичну пепсі, бо мені потрібно бути більш-менш тверезим. Я вже збираюся сказати Овену, що в Сесілії, дівчини Маркуса Хальберстама, дві вульви і ми збираємось одружитись наступної весни в Іст-Гемптоні, однак він перебиває мене.
— Щось я трохи ніякий, — визнає він і п’яно вичавлює скибку лайму просто на стіл, не поціливши в пиво.
— Ага.
Я вмочую шматок мексиканської ріпи в соус з ревеню та гірчиці, вдаючи, що не звертаю на нього уваги.
До кінця вечері Овен такий п’янючий, що я: 1) змушую його оплатити рахунок, а це — двісті п’ятдесят доларів; 2) змушую визнати, що він тупий сучий син; 3) везу його до себе додому, де він наливає собі ще випити — насправді, він знайшов пляшку «Акації», яку я, начебто, сховав, і відкоркував її срібним штопором «Малазоні», який Пітер Редлоф подарував мені, коли ми закінчили з угодою Хезерберга. У ванній я дістаю сокиру, яку перед цим сховав у душі, приймаю дві пігулки «Валіуму» по п’ять міліграмів, запиваю ковпачком «Плаксу» для полоскання рота і виходжу в коридор, де дістаю з шафи й надягаю дешевий дощовик, який у середу купив у «Брукс Бразерс», і повертаюся до Овена. Він схилився до стереосистеми у вітальні, передивляється мою колекцію дисків. Світло ввімкнене по всій квартирі, жалюзі опущені. Зрештою Овен випрямляється, повільно задкує, відпиваючи зі своєї склянки, роздивляється квартиру, сідає на білий алюмінієвий складаний стілець, що його я кілька тижнів тому купив на розпродажу на честь Дня Пам’яті в «Конранз», — і лише зараз помічає газети («Ю-ес-ей тудей», «Дабл’ю» та «Нью-Йорк таймс»), розстелені під ногами, щоб на полірований світлий дуб підлоги не потрапила його кров. Я наближаюся до нього, в одній руці — сокира, другою застібаю ґудзики на дощовику.
— Гей, Хальберстаме, — гукає він, примудрившись зажувати обидва слова.
— Так, Овене, — кажу я, підходячи ще ближче.
— Чому тут, емм… по всій підлозі копії рубрики «Стиль»? — втомленим голосом запитує він. — У тебе є собака? Чау-чау чи щось таке?
— Ні, Овене.
Я повільно обходжу стілець, доки не опиняюся просто перед ним так, щоб він мене бачив, але він настільки п’яний, що навіть не може сфокусувати очі на сокирі, яку він не помічає, навіть коли я піднімаю її над головою. Так само, як тоді, коли я вирішую зробити інакше і опускаю її до рівня своєї талії, тримаючи як бейсбольну битку, якою я збираюся відбити м’яч, у ролі м’яча — голова Овена.
Овен трохи мовчить, потім каже:
— От знаєш, я раніше ненавидів Іґґі Попа, але тепер він став таким комерційним, що подобається мені значно більше за…
Сокира влучає йому просто в обличчя на півслові, товсте лезо входить у роззявлений рот і затикає його навіки. Очі Пола дивляться на мене, потім машинально закочуються під лоб, потім знову дивляться на мене; раптом він намагається схопити ручку сокири, але шок від удару забирає в нього силу. Спочатку нема ані крові, ані звуків, окрім шелестіння газет, що рвуться під ударами ніг Пола. Кров починає повільно литися з кутиків рота після першого удару, а коли я витягую сокиру, мало не стягнувши Овена зі стільця, і знову б’ю його в обличчя, розколюючи його, кров бризкає двома коричнюватими гейзерами просто на мій дощовик. Все це супроводжує жахливе шипіння, що виходить із ран у черепі Пола, в тих місцях, де кості та плоть більше не з’єднані. Після цього лунає грубий звук, наче хтось перхнув, — частина його мозку через тиск вилізає з виразок на лиці, рожевий та блискучий. Пол в агонії падає на підлогу, його обличчя — сіра та кривава маса, крім одного ока — воно неконтрольовано кліпає. Його рот — викривлена, рожево-червона каша з зубів, м’яса та кісток щелепи, язик звисає з поранення на щоці, здається, тримається на чомусь, схожому на товсту пурпурову мотузку. Один раз я кричу на нього: «Йобаний чортів вилупок. Вилупок йобаний». Потім стою і чекаю, дивлячись на тріщину в стелі над картиною Оніки, яку все ще не відремонтували. Пол нарешті помирає через п’ять хвилин. Кров перестає текти через тридцять.
Я беру таксі до квартири Овена у Верхньому Іст-Сайді та, їдучи через Центральний Парк цієї глухої й задушливої червневої ночі на задньому сидінні таксі, усвідомлюю, що на мені досі закривавлений дощовик. Я заходжу до його житла, відімкнувши двері ключами, які я взяв у кишені трупа, і одразу ж спалюю дощовик у каміні, поливши його рідиною з запальнички. Вітальня в Овена простора, в мінімалістичному стилі. Стіни з білого фарбованого бетону, крім однієї, з великими модними науковими малюнками на стіні, що виходить на П’яту авеню, довгий ряд панелей із фальшивої волової шкіри, під ним — чорний шкіряний диван.
Я вмикаю телевізор «Панасонік» з екраном на 31 дюйм[124]
