Американський психопат - Брет Істон Елліс

і дивлюся на Джин, потім проводжу пальцем по довіднику «Заґат», що лежить біля монітора. У «Пастелі» не пробитись. «Дорсія» — туди ж. Коли я останнього разу туди телефонував, там повісили слухавку ще до того, як я спитав: «Якщо не наступного місяця, то, може, у січні?», і хоча я присягнувся, що колись таки замовлю столик у «Дорсії» (якщо не цього року, то принаймні до того, як мені стукне тридцять), це потребуватиме стільки зусиль, що їх не варто марнувати на Шона. До того ж «Дорсія» для нього надто шикарна. Я хочу, щоб він витерпів цю вечерю: ніякої радості від фігуристих дівчат, що збираються «У Нелл», якесь місце, де навіть у чоловічій вбиральні є швейцар, тож йому доведеться мучитися, не маючи змоги втамувати свою, я впевнений — хронічну кокаїнову залежність. Я передаю «Заґат» Джин і прошу її знайти найдорожчий на Мангеттені ресторан. Вона замовляє столик на дев’яту в «Стьобаному жирафі».

— У «Сендстоуні» стало гірше, — кажу я Шону пізніше, близько четвертої, по телефону. Він зупинився в люксі нашого батька в «Карлайлі». На тлі реве MTV, його перекрикують якісь голоси. Я чую, як у душі біжить вода.

— Типу? Мама з’їла свою подушку? Чи що?

— Гадаю, нам слід повечеряти, — кажу я.

— Домінік, зроби тихіше, — каже він, потім затуляє слухавку рукою і приглушено буркотить щось.

— Алло? Шоне? Що відбувається? — питаю я.

— Я передзвоню, — каже Шон і вішає слухавку.

Мені сподобалась краватка, яку я купив Шону в крамниці «Пол Сміт», і я вирішую не віддавати її (хоча, наприклад, якби цей мудило на ній повісився, це б мені сподобалося). Насправді я вирішив надягнути її сьогодні в «Стьобаного жирафа». Замість краватки я подарую йому годинник з калькулятором та інформаційною базою «Касіо», модель QD-150. У ньому є голосовий набір номерів у тоновому режимі, в банку пам’яті зберігається до п’ятдесяти імен із номерами. Запаковуючи цей марний подарунок, я сміюсь і думаю, що в Шона нема п’ятдесяти знайомих. Він навіть п’ятдесят імен не назве. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про салатні бари.

Шон телефонує мені о п’ятій з клубу «Ракетка» і каже, щоб я приходив на дев’яту в «Дорсію», бо він щойно поговорив із Бріном, власником, і зарезервував для нас столик. Я нічого не розумію. Не знаю, що думати, що відчувати. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про салатні бари.

«Дорсія», дев’ята тридцять, Шон запізнюється на півгодини. Метрдотель відмовляється провести мене до столика, доки мій брат не приїхав. Мій найгірший страх стає реальністю. Перший столик біля бару стоїть порожній, чекаючи, щоб Шон освятив його своєю присутністю. Мою лють ледве стримують «Ксанакс» і «Абсолют» з льодом. У чоловічій вбиральні я дивлюся на тонку, схожу на павутиння, тріщину над пісуаром і думаю — якби я зник у цій щілині, якось зменшився і прослизнув туди, дуже ймовірно, що ніхто б не помітив, що мене нема. Нікому… не… було б… діла. Насправді деякі люди могли б відчути дивне полегшення, помітивши мою відсутність. Це правда, світ стає кращим, коли зникають певні люди. Наші життя не всі пов’язані між собою. Це помилкова теорія. Деяким людям насправді не потрібно бути тут. Наприклад, мій брат — один із таких. Коли я виходжу з вбиральні, подзвонивши додому і прослухавши повідомлення на автовідповідачеві (Евелін думає про самогубство, Кортні хоче чау-чау, Луїс пропонує повечеряти в четвер), Шон сидить за столиком, який замовив. Він курить сигарети, одну за одною, і я думаю — чорт, чому ж я не попросив столик у залі для тих, хто не палить? Коли я підходжу, він потискає руку метрдотелеві, але навіть не намагається нас познайомити. Я сідаю і киваю. Шон теж киває. Він уже замовив пляшку «Кристалу», знаючи, що платити буду я, до того ж точно знаючи, що я знаю, що він не п’є шампанське.

Шону виповнилося двадцять три. Минулої осені він полетів у Європу, чи принаймні Чарльз Конрой сказав, що Шон сказав йому саме це, і хоча Чарльз і справді отримав вражаючий рахунок із «Плаза Атене», підписи не збігалися з підписами Шона, так що, здається, ніхто не знає, як довго Шон був у Франції та чи був він там взагалі. Потім він тинявся Штатами, зо три тижні пробув у Кемдені. Тепер він на Мангеттені, перш ніж полетіти чи до Палм-Біч, чи то до Нового Орлеана. Звісно ж, сьогодні Шон не в настрої й поводиться вкрай пихато. Я помітив, що він почав вищипувати брови. Тепер їх у нього точно дві. Всеохоплююче бажання сказати йому про це втамовується лише тим, що я стискаю руку в кулак, так сильно, що дряпаю шкіру на долоні, а біцепси лівої руки, напружуючись, окреслюються під лляною сорочкою «Армані», яку я сьогодні вдягнув.

— Ну що, тобі тут подобається? — всміхаючись, питає Шон.

— Моє… улюблене місце, — жартую я крізь зуби.

— Давай замовляти, — каже він, не дивлячись на мене, жестом кличе фігуристу офіціантку, яка приносить нам два меню та винну карту і з вдячністю посміхається Шону, хоч той і не звертає на неї жодної уваги.

Я розгортаю меню і — прокляття! — бачу, що воно не комплексне, тобто Шон спокійно замовляє лобстера з кав’яром та персикові равіолі як закуску та копченого лобстера з полуничним соусом як основну страву — дві найдорожчі позиції в меню. Я замовляю сашимі з перепілки з підсмаженою на грилі булочкою та дрібних крабів з м’яким панцирем у виноградному желе. Краля відкорковує пляшку «Кристалу» і наливає в кришталеві склянки, здається, це доволі круто. Коли вона йде, Шон помічає, що я дивлюся на нього несхвальним поглядом.

— Що? — питає він.

— Нічого, — відповідаю я.

— Що… таке… Патріку? — він дуже неприємно виокремлює слова.

— Лобстер на початку вечері? І на основну страву?

— А що мені замовляти? Закуску з чипсів «Принґлз»?

— Два лобстери?

— Ці коробки для сірників трохи більші за лобстерів, яких тут подають, — каже Шон. — Та й не такий я вже голодний.

— Тим паче.

— Надішлю тобі вибачення факсом.

— Байдуже, Шоне.

— Рок-н-рол…

— Знаю, знаю, це рок-н-рол, змирись з цим, так? — кажу я, махаючи рукою, і роблю ковток шампанського. Цікаво, може, ще не надто пізно попросити одну з офіціанток принести шматок торту зі свічкою, просто щоб засоромити його, поставити цього