Американський психопат - Брет Істон Елліс

Коли я підходжу до столика за метрдотелем, мені доводиться зупинитись (все відбувається якось уповільнено). Вона сидить до мене спиною, тож я бачу лише її шию ззаду, каштанове волосся, заколоте в гульку, а коли вона повертається до вікна, я бачу її профіль — точнісінько як у моделі. На Бетані блузка з шовкового газу та шовково-атласна спідниця з криноліном. Темно-зелена замшева сумочка з залізними деталями від «Палома Пікассо» стоїть на столі перед нею, поряд із пляшкою води «Сан-Пеллеґріно». Вона дивиться на годинник. Пара за сусіднім столиком палить, і після того, як я дивую Бетані, несподівано поцілувавши її в щоку з-за спини, я спокійно прошу метрдотеля пересадити нас до залу для тих, хто не палить. Я говорю чемно, але достатньо голосно, щоб нікотинові наркомани мене почули і, може, хоч трохи засоромились через свою брудну звичку.

— Ну? — питаю я, схрестивши руки на грудях і нетерпляче постукуючи ногою.

— Боюсь, у нас немає зали для тих, хто не палить, — каже мені метрдотель.

Я припиняю стукати ногою й оглядаю ресторан, це бістро, і думаю про те, як насправді зараз виглядає моя зачіска — раптом я шкодую, що не взяв інший мус, бо, відколи я кілька хвили тому бачив її востаннє, відчуття змінились, наче волосся набуло іншої форми за той час, поки я йшов від бару до столика. Тілом м’яко прокочується хвиля невгамовної нудоти, але це все мені насправді сниться, тож я спроможний запитати:

— У вас нема зали для тих, хто не палить? Я правильно зрозумів?

— Так, сер. — І метрдотель, молодший за мене, педикуватий, з безневинним виглядом (без сумнівів — актор) додає: — Перепрошую.

— Що ж, це… дуже цікаво. Я можу з цим змиритись.

Я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі з задньої кишені та пхаю двадцятку в м’яку руку метрдотеля. Він спантеличено дивиться на гроші, тихо каже «дякую» і непевними кроками йде від нас.

— Це я вам дякую, — гукаю я й сідаю навпроти Бетані, ввічливо кивнувши сусідній парі.

Хоч я і намагаюся не звертати на Бетані уваги, наскільки етикет мені дозволяє, я більше не можу. Бетані виглядає приголомшливо, точнісінько, як модель. Усе наче в тумані. Я на межі. Мене лихоманить, тягне на романтику…

— Хіба ти в Гарварді не курив? — перше, про що вона питає.

— Сигари, — відповідаю я. — Лише сигари.

— О, — каже вона.

— Але я кинув, — брешу я, глибоко дихаючи та стиснувши руки.

— Це добре, — Бетані киває.

— У тебе не було проблем із тим, щоб забронювати столик? — запитую я, і мене до біса трусить.

Я дурнувато кладу руки на стіл, сподіваючись, що під її пильним поглядом вони не тремтітимуть.

— Тут не треба бронювати, Патріку, — каже вона заспокійливо і накриває долонею одну з моїх. — Заспокойся, ти схожий на дикуна.

— Я поскійний, тобто спокійний, — кажу я, важко дихаючи, намагаюся посміхнутись, а потім, нездатний мовчати, запитую: — Як моя зачіска?

— Хороша зачіска, — каже Бетані. — Шш, усе добре.

— Усе добре. Я в порядку.

Я знову намагаюся посміхнутись, але виходить, здається, якась гримаса. Після короткої паузи Бетані каже:

— Гарний костюм. «Генрі Стюарт»?

— Ні, — ображено відповідаю я, торкаючись ярличка. — «Ґаррік Андерсон».

— Дуже гарно, — каже вона і додає занепокоєно: — У тебе все добре, Патріку? Ти якийсь змучений.

— Слухай, я просто виснажений. Щойно повернувся з Вашингтона, зранку, на літаку Дональда Трампа, — поспішно розповідаю я їй, не дивлячись у вічі. — Приємний політ. Обслуговування було шикарне. Мені треба випити.

Бетані всміхається і дуже уважно дивиться на мене.

— Справді? — питає вона, і у її тоні відчувається самовтіха.

— Так.

Я не можу на неї дивитися, всі сили йдуть на те, щоб розгорнути серветку, покласти собі на коліна, вирівняти і зайнятися винним келихом, подумки благаючи офіціанта підійти, бо нема нічого голоснішого за цю тишу.

— Ти не дивилась зранку «Шоу Патті Вінтерс»?

— Ні, я бігала, — каже Бетані, нахиляючись до мене. — Про Майкла Джей Фокса, так?

— Ні, — виправляю її я. — Про Патріка Свейзі.

— Справді? Важко все це відслідковувати. Ти впевнений?

— Так. Патрік Свейзі. Це точно.

— І як було?

— Ну, все було дуже цікаво, — кажу я їй, глибоко вдихаючи. — Майже як дебати, про те, став він циніком чи ні.

— А ти як думаєш? — питає вона, досі посміхаючись.

— Ну, я точно не знаю, — нервово заводжу я. — Цікаве питання, але ж недостатньо досліджене. Тобто, після «Брудних танців» я б так не сказав, але з виходом «Ворсов на прізвисько Тигр» навіть не знаю. Може я збожеволів, але мені здалося, що є в ньому певна гіркота. Хоча я не впевнений.

Бетані дивиться на мене з незмінним виразом обличчя.

— О, мало не забув, — кажу я й лізу в кишеню. — Я написав тобі вірш. Тримай.

Я передаю їй папірець. Мені погано, я почуваюся розбитим, змученим, справді на межі зриву.

— О, Патріку, — вона всміхається. — Це так мило.

— Ну, ти ж розумієш, — кажу я, сором’язливо опустивши очі.

Бетані бере папірець і розгортає його.

— Прочитай, — підганяю я її.

Вона дивиться на папірець, спантеличено, не розуміючи, потім перевертає листок, щоб перевірити, чи нема чогось на зворотному боці. Якась її частина розуміє, що текст короткий, тож вона повертається до слів, нашкрябаних червоним на першій сторінці.

— Це типу хайку, зрозуміла? — кажу я. — Прочитай. Ну ж бо.

Бетані відкашлюється і, вагаючись, починає повільно читати, часто роблячи паузи:

— Бідолашний ніґер на стіні. Поглянь на нього.

Вона замовкає і косо дивиться на папірець, потім нерішуче продовжує читати:

— Поглянь на бідолашного ніґера. Поглянь на бідолашного ніґера… на… стіні.

Вона затинається, дивиться на мене, приголомшена, знов повертається до папірця.

— Давай, — кажу я, поглядом шукаючи офіціанта. — Закінчуй.

Бетані знову відкашлюється і, не зводячи очей з папірця, намагається дочитати вірш до кінця, мало не пошепки:

— У